НЕ ТАКА ВЖЕ Й ТА ШКІРА І ЧОРНА! ("ЧОРНА ШКІРА" Елізабет Енгстром)
У №12 журналу "Дніпро" за грудень 2012 року дочитала таки еротичний трилер з елементами детективу Елізабет Енгстром "Чорна шкіра", а на додаток рецензію на цей твір вельмишановної Лілії Шутяк з Чернівців і не можу не вставити власні "п'ять копійок" до прочитаного. Приємно вразив гарний професійний переклад з англійської - ніяких там кальок та вкрай рідко вживаних діалектизмів тощо.
Прочитала твір, а на душі якійсь незрозумілий осад і до того ж зовсім не позитивний. Прочитала рецензію і ще більше переконалася у тому, що і рецензент не розвіяв мої підсвідомі сумніви. Ні, все, немовби до теми - і сюжет досить неординарний, і сюжетні хитросплетення не менш закручені і не заяложені іншими авторами, і все в міру розбавлене еротикою, садомазо і расовою політикою, "гнітючою і містичною атмосферою" на тлі дещо нетипового любовного трикутника, а чогось, заради чого саме й читаєш цей детектив, однак не вистачає. Жодного разу не виникло відчуття, що не зможу, попри бажання, відірватися від читання, а це вже говорить про певні сумніви стосовно написаного авторкою і що так і не вгледіла рецензент. Взагалі, рецензія п.Шутяк - це не більш, ніж короткий переказ цього твору з виключно позитивних позицій до автора. Жодного натяку на будь-яке слабке місце тут шукати марно, а, якщо чесно, то саме це і варто зробити, що я залюбки і зроблю за неї.
У романі послідовно відбуваються три вбивства на сексуальному ґрунті за які одна з двох білошкірих сестер-ГГ на ім'я Синтія за підозрою у цих вбивствах сідає за грати. Інша сестра - успішний адвокат Ірен успішно витягає її звідси і попутно навзаєм закохується у майже колишнього чоловіка Синтії - чорношкірого Джозефа. Все б добре, любощі любощами, але ще добре було дізнатися про те, хто за сюжетом вбив двох чоловіків. Опосередковано ми наприкінці твору здогадуємося, що це вчинила Синтія, проте всі її дії то того, як її тимчасово відправили за грати, нагадують дії людини, яка втратила, нехай і тимчасово, пам'ять. Мотиви цих вбивств можна притягнути виключно "за вуха" до тих стосунків, що за Фрейдом, намагається раз у раз нагадувати нам Е.Енгстром. Копи знаходять під час обшуку Синтії "неспростовний" доказ її вини - шматок шкіри, зрізаної з тіла вбитого. Далі ми бачимо, що зрізанням шкіри в романі займається виключно її сестра Ірен, але тоді ніяк не зрозуміло, яким чином ця шкіра могла опинитися серед речей Синтії, якщо взяти до уваги, що її сестра жодним чином не бачила у сестрі суперницю і такий "сувенір" на згадку обов'язково не лишає напризволяще. На превеликий жаль, дії слідчих також не проглядаються у творі, а тому важко повірити, що всі три суто "аматорських" вбивства однією і тією ж людиною в стані афекту, яка не мала на меті вбивати і ніколи не вбивала, не залишили ніякої поживи для сучасної криміналістики.
Часто у творі ГГ - Ірен знаходиться в одному приміщенні з незамаскованими сестрою Синтією або Джозефом і не бачить його, хоча і займається активними оглядинами тієї невеликої кількості людей, що знаходяться там. Коли ж сестра Синтія одягається так само, як Ірен, то ні Ірен, ні Джозеф також її чомусь не помічають. Чергова третя жертва - колишній чоловік Ірен так до самої наглої смерті і не підозрює з ким займався насправді любощами, хоча сама авторка визнає, що переодягнена у чорну шкіру та перуку Синтія виглядає за всіма ознаками, немов справжня карикатура на свою, "ковану з криці", садомазо-сестричку Ірен. Три однакові вбивства викруткою в одне й те саме місце - це вже занадто багато на що наштовхує читача, але тема агресії та схильності до вбивств, притаманна Синтії, ніяк не виписана в романі, немовби це взагалі не стосується цієї "білої та пухнастої" сестрички Ірен. Осьдечки б де "погратися" у Фрейда, але чомусь авторка не захотіла нам показати звідки стирчить коріння зловісної Синтієвої агресії. Хочеться того чи ні, але, аби сюжет збігався, ми повинні силоміць примусити себе закрити очі на всі ці недоречності, бо тоді важко повірити, що таке може статися у дійсності.
Один з другорядних героїв - конкурент у боротьбі за місце окружного судді Оуен Кроуел, на відміну від характеристики, даної йому п.Шутяк, виглядає не настільки однобічною фігурою, як це здається на перший погляд. Насправді, він не менш людяний і різнобічний, ніж кожний з ГГ і вже за це хочеться подякувати авторці, що не зробила з нього дешевого шаблонно-картонного злодія. Розв'язка твору, як на мене, дещо змазана передбачуваною смертю вбивці, яка сама вкорочує життя в обіймах власної сестри. Досить нестандартний хід, який дає можливість хоч якось уникнути патової ситуації у випадку, коли вбивцю-Синтію просто заарештують копи, але який не рятує від відчуття, що авторка дещо "підвтомилася" власним твором і сама чекає на його скоріше завершення. Чого ще не вистачає? Відчувається однак, що твір написаний саме жінкою і мені, як жінці, трохи прикро, що у ньому трохи не вистачає притаманного авторам-чоловікам аналітичного прорахунку сюжетних ходів.
У якості висновку: читати "Чорну шкіру" варто, особливо вона припаде до душі шанувальникам еротичних трилерів. У якості детективу, цей твір дещо нижчого ґатунку, проте, не надто прискіпливому читачу він також сподобається. Читається твір без напруження - відчувається, що авторці літературної майстерності не позичати!
"САМНАСАМ"
У №12 журналу "Дніпро" за грудень 2012 року дочитала таки еротичний трилер з елементами детективу Елізабет Енгстром "Чорна шкіра", а на додаток рецензію на цей твір вельмишановної Лілії Шутяк з Чернівців і не можу не вставити власні "п'ять копійок" до прочитаного. Приємно вразив гарний професійний переклад з англійської - ніяких там кальок та вкрай рідко вживаних діалектизмів тощо.
Прочитала твір, а на душі якійсь незрозумілий осад і до того ж зовсім не позитивний. Прочитала рецензію і ще більше переконалася у тому, що і рецензент не розвіяв мої підсвідомі сумніви. Ні, все, немовби до теми - і сюжет досить неординарний, і сюжетні хитросплетення не менш закручені і не заяложені іншими авторами, і все в міру розбавлене еротикою, садомазо і расовою політикою, "гнітючою і містичною атмосферою" на тлі дещо нетипового любовного трикутника, а чогось, заради чого саме й читаєш цей детектив, однак не вистачає. Жодного разу не виникло відчуття, що не зможу, попри бажання, відірватися від читання, а це вже говорить про певні сумніви стосовно написаного авторкою і що так і не вгледіла рецензент. Взагалі, рецензія п.Шутяк - це не більш, ніж короткий переказ цього твору з виключно позитивних позицій до автора. Жодного натяку на будь-яке слабке місце тут шукати марно, а, якщо чесно, то саме це і варто зробити, що я залюбки і зроблю за неї.
У романі послідовно відбуваються три вбивства на сексуальному ґрунті за які одна з двох білошкірих сестер-ГГ на ім'я Синтія за підозрою у цих вбивствах сідає за грати. Інша сестра - успішний адвокат Ірен успішно витягає її звідси і попутно навзаєм закохується у майже колишнього чоловіка Синтії - чорношкірого Джозефа. Все б добре, любощі любощами, але ще добре було дізнатися про те, хто за сюжетом вбив двох чоловіків. Опосередковано ми наприкінці твору здогадуємося, що це вчинила Синтія, проте всі її дії то того, як її тимчасово відправили за грати, нагадують дії людини, яка втратила, нехай і тимчасово, пам'ять. Мотиви цих вбивств можна притягнути виключно "за вуха" до тих стосунків, що за Фрейдом, намагається раз у раз нагадувати нам Е.Енгстром. Копи знаходять під час обшуку Синтії "неспростовний" доказ її вини - шматок шкіри, зрізаної з тіла вбитого. Далі ми бачимо, що зрізанням шкіри в романі займається виключно її сестра Ірен, але тоді ніяк не зрозуміло, яким чином ця шкіра могла опинитися серед речей Синтії, якщо взяти до уваги, що її сестра жодним чином не бачила у сестрі суперницю і такий "сувенір" на згадку обов'язково не лишає напризволяще. На превеликий жаль, дії слідчих також не проглядаються у творі, а тому важко повірити, що всі три суто "аматорських" вбивства однією і тією ж людиною в стані афекту, яка не мала на меті вбивати і ніколи не вбивала, не залишили ніякої поживи для сучасної криміналістики.
Часто у творі ГГ - Ірен знаходиться в одному приміщенні з незамаскованими сестрою Синтією або Джозефом і не бачить його, хоча і займається активними оглядинами тієї невеликої кількості людей, що знаходяться там. Коли ж сестра Синтія одягається так само, як Ірен, то ні Ірен, ні Джозеф також її чомусь не помічають. Чергова третя жертва - колишній чоловік Ірен так до самої наглої смерті і не підозрює з ким займався насправді любощами, хоча сама авторка визнає, що переодягнена у чорну шкіру та перуку Синтія виглядає за всіма ознаками, немов справжня карикатура на свою, "ковану з криці", садомазо-сестричку Ірен. Три однакові вбивства викруткою в одне й те саме місце - це вже занадто багато на що наштовхує читача, але тема агресії та схильності до вбивств, притаманна Синтії, ніяк не виписана в романі, немовби це взагалі не стосується цієї "білої та пухнастої" сестрички Ірен. Осьдечки б де "погратися" у Фрейда, але чомусь авторка не захотіла нам показати звідки стирчить коріння зловісної Синтієвої агресії. Хочеться того чи ні, але, аби сюжет збігався, ми повинні силоміць примусити себе закрити очі на всі ці недоречності, бо тоді важко повірити, що таке може статися у дійсності.
Один з другорядних героїв - конкурент у боротьбі за місце окружного судді Оуен Кроуел, на відміну від характеристики, даної йому п.Шутяк, виглядає не настільки однобічною фігурою, як це здається на перший погляд. Насправді, він не менш людяний і різнобічний, ніж кожний з ГГ і вже за це хочеться подякувати авторці, що не зробила з нього дешевого шаблонно-картонного злодія. Розв'язка твору, як на мене, дещо змазана передбачуваною смертю вбивці, яка сама вкорочує життя в обіймах власної сестри. Досить нестандартний хід, який дає можливість хоч якось уникнути патової ситуації у випадку, коли вбивцю-Синтію просто заарештують копи, але який не рятує від відчуття, що авторка дещо "підвтомилася" власним твором і сама чекає на його скоріше завершення. Чого ще не вистачає? Відчувається однак, що твір написаний саме жінкою і мені, як жінці, трохи прикро, що у ньому трохи не вистачає притаманного авторам-чоловікам аналітичного прорахунку сюжетних ходів.
У якості висновку: читати "Чорну шкіру" варто, особливо вона припаде до душі шанувальникам еротичних трилерів. У якості детективу, цей твір дещо нижчого ґатунку, проте, не надто прискіпливому читачу він також сподобається. Читається твір без напруження - відчувається, що авторці літературної майстерності не позичати!
"САМНАСАМ"
Елізабет Енгстром, "Чорна шкіра" - це сучасна українська література?!
ВідповістиВидалити