"ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ" (Забужко Оксана)

        Трошки перепочила і взялася за кимось колись визнаний за неокласику укрсучліту твір. Здавалося, що повинна б на одному подиху проскочити у захваті його, але не так сталося, як того бажалося. З чого б це? У мене немає ні на йоту упередженості до цього твору, а от відкладаю його в котрий раз в бік, аби знову і знову перечитати один і той же шматок. Від чого така важкість сприйняття цього твору? Написані "Польові дослідження..." в 1994р, але сама мова настільки не сприяє сприйняттю змісту, що ледь не уривається терпець. Мова твору по-своєму соковита і колоритна, але за 17 років величезна кількість слів або наразі не вживаються взагалі, або вживається лише в розмовному варіанті в певних місцевостях, або ж змінилися, хоча завжди, за бажання, можна знайти їх в поважних словниках рідної мови. Не надто сильно впадає в очі матюччя та суржик - вони просто губляться серед нагромадження отих малозрозумілих пересічному читачеві слів, що вкрай рідко на тепер вживаються.
        Отак, з великими труднощами подолала чверть тексту і дещо зрозуміла стосовно феномену колишньої популярності цього твору. Шматочки інтимних сцен наразі вже ніяк не викликають того захоплення, як у когось з читачів раніше. Не самі сцени сексу та упомини про них викликають розуміння цього феномену, а скоріше сміливість автора 17 років тому однієї з перших, до того ж будучи жінкою, написати про це прямою мовою. Щирі, і не дуже, послідовники Забужко довели показ сексу до абсурду, бо іноді у гонитві за тим показом сам сюжет ставав трохи не другорядним. Це ж стосується використання матюків та суржику.
Буду відвертою, поки що мене нічим цей твір не заціпив - буду читати далі у щирій надії знайти якісь сюжетні перлинки.
        "Сексуальна одiсея художника й поетеси, розгортаючись в Україні й Америцi кiнця ХХ-го столiття, обертається правдивою середньовiчною мiстерiєю, в якiй героїня проходить кругами недавньої української історії, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом..." Автор свідомо дозволив, бо так, мабуть, вважав за доцільне, вставити подібну заяву перед власною передмовою до твору. Звісно, що дана вставка повинна на коротко пояснити в одному розлогому реченні, що очікує на читача у цьому творі. Мені ж ніщо не завадить повідомити, що насправді ні про що подібне у творі не йдеться. Трохи по порядку: події, дійсно, відбуваються в Україні та Америці, проте ГГ не є навіть художником-аматором, немає ніякої середньовічної містерії, як і зустрічі з Дияволом, а проходження "кругами недавньої української історії", як і міфічну "сексуальну одіссею", можна визначити дуже і дуже опосередковано і побічно. Я розумію, що всюдисущий "маркетинг енд мерчандайзінг" передбачає просування (продаж) продукції (книжки) за будь-яких умов, проте не таким наглим чином.
         Аби написати цю рецензію твір довелося читати кілька раз, проте, коли для підтвердження власних спостережень треба було зробити оригінальні вставки, я не змогла себе змусити ще раз пробігтися текстом. І ви зараз зрозумієте чому. Спочатку здалося, що вся справа тільки у незвичному використанні всього багатства рідної мови, але згодом довелося переконатися, що хоч твір і написаний у більшості словами українського походження, проте зустрічаються дані слова на 2012 рік дуже обмежено і сучасному читачеві буде напрочуд важко добирати їх зміст, що суттєво заважає читанню. Інша справа, що у творі зустрічаються локальні скупчення діалектизмів (зокрема - галицизмів канадської діаспори, гуцульської говірки тощо), які ГГ використовує без жодного зв'язку з сюжетом. Текст багато пересипаний російськими та англійськими словами, а також суржиком і ненормативною лексикою. Так що, у сукупності, ця словесна мішанина змушувала мене неодноразово повторно вчитуватися у окремі шматки тексту. Також довго не полишало враження, що писала твір саме поетеса, яка, заради довершеної рими, використовує слова, які у прозовому творі додають зайвої складнощі сприйняття.
        Проте найбільше здивувала мене передмова автора до власного твору, що написана мовою, кардинально відмінною від мови, якою написаний твір і яка нічим не відрізняється від сучасної літературної мови, принаймні, тієї мови, якою наразі пише переважна більшість сучасних авторів. Тому і виникає логічне питання: "А чому твір не написаний мовою, якою подана до твору передмова"
- Книжка у вже далекому 1994р брала за живе ще й своєю непересічною назвою, де слова "Секс" вдало поєднувалися з "Український" (що надає певну окремішність від всіх інших "сексів" і "польове дослідження" (що для шукачів пікантного також могло б навіювати якісь збуджуючи думки). Насправді того сексу рівно стільки, скільки є соку у соковмісній газировці і це співвідношення у творі добре дозоване, аби не перетворити його на порночтиво. За суттю, у творі у переважній більшості випадків зображується ставлення до сексу ГГ.
- образ ГГ розкиданий шматочками по всьому твору, але якщо зібрати його до купи, то ми бачимо ідеальну за фізичними формами, сексуально не вдоволену тридцяти-чотирьох річну жінку, щоправда, трохи не сліпу (одягає за нагоди окуляри з товстими великими скельцями), проте має від природи гарніші за ноги модельок, довгі ноги, груди четвертого розміру, що навдивовижу мають властивість якимось чином, без сілікону стирчати навперейми, дитячу тендітну голівку з короткою зачіскою, тонкі музичні пальці і вродливе обличчя.
- головний стрижень твору: - опис чуттєвих самопочуттів української інтелектуалки через призму впливу українського та американського соціального оточення та суспільного середовища загалом та її стосунки з чоловіком - художником зокрема. Цікаві, насамперед, подружні стосунки ГГ з трохи не імпотентом - художником, переобтяженим "комунікативними негараздами та неконтактністю" і ще купою супутніх негативних рис, хоча мала б його не любити саме через те, що вона й не отримує від нього нічого, що міг би дати їй сексуально нормальний чоловік.
- психологія ГГ: сама визнає, що не може жити під одним дахом з людиною, яка не має такої самої, як у неї зіпсованої меншовартістю, психіки. Насправді, вона не може жити з жодною людиною, бо у кожній з них, вона знаходить щось таке, через що їй надалі стає некомфортно. Справня мазохістка, любить на відстані, а зблизька вже за короткий проміжок часу починає ненавидіти. Притаманне бути незалежною у всьому, проте завжди їй чогось не вистачає від інших.
- ГГ не вміє любити, хоча безперестанку тільки і говорить про це - шукає ту любов, проте, скільки не вчитуйся у текст, так і не знайти, чого саме шукає у любові ГГ. Іноді здається, що у цьому їй заважає навіть українська національна ідея, чиєю сексуальною жертвою, ГГ себе уявляє - "радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї". Все, що ГГ називає проявами любові у своєму житті більше нагадує певні сублімації, що жодним чином наближаються до поняття любові.
- важко підрахувати кількість отих "леді та джентльмени", як і зрозуміти, чому вона звертається до закордоння, хоча протягом всієї книги тільки і каже, що закордоння глухе на обидва вуха до українських проблем і всього, що несе з собою колишнє пострадянське середовище. Ще більш дивно ці звернення звучать до уявних читачів-іноземців у 1994 році - коли закордоння вже наїлося цікавістю до всього, що відбувається в колишньому СРСР і ми вже відносно набридли їм, бо нічого нового і, відповідно, цікавого для них не становимо. Поневіряння ГГ Америкою ясно про це говорить, бо завжди є межа, до якої інше суспільство готове допускати в себе чужорідні впливи та асимілювати їх.
- трохи смішно читати вимоги ГГ до закордонного середовища загалом, особливо коли вона, устами авторки, прямо наголошує, що не збирається нічим поступатися власними національними принципами закордонним, але щось ще вона очікує від того закордоння. Хоче, аби її чоловік розкрився, як художник в Америці, проте кардинально змінює власне ставлення до його творчості після кількох років проживання там. Якщо у його майстрні на Україні вона радіє з його креативу, то в Америці вона бачить, що нічого нового у його творах вже немає у порівнянні з тим, що вона побачила в закордонних художніх музеях та виставкових залах. Тобто, вона знає, що він ніщо, як художник, але чомусь вперто тягне його в Америку, хоча на той час сама не змогла там нічого досягти. Тягне ж у те закордонне життя, аби не гнити у дірявій тогочасній Україні і до чого тоді українська національна ідея?
- на мою думку твору підійшла б назва "Польове дослідження українського мазохізму",бо ГГ добре знає, що являє собою українське мистецтво, література, суспільство і розповідає трохи не з насолодою про це читачам, аби цим довести, що саме так, як з нами поводяться, є найкраще і саме так з нами і треба поводитися іншому світу, бо в нас нічого доброго не лишилося і не може бути апріорі, бо все те добре-гарне-талановите споконвіку на генетичному рівні було знищене.
У творі навіть слова гімну смішні іноземцям і авторка чомусь солідарна з ними, забуваючи, що ті слова багато у чому збігаються з словами польського гімну.
- психологічний портрет ГГ - це справжня, але прихована егоїстка. Авторка щиро симпатизує ГГ, а тому не бажає, щоб саме такою бачили її читачі. ГГ завжди хоче, аби було по її і, якщо робить, щось задля іншого, то чекає на щиру подяку, навіть, якщо та людина й не здогадується, що для неї було щось зроблено. Тільки но інша людина перестає бути цікавою для ГГ, вона одразу ставиться до неї з положення закоренілої егоїстки. Якщо ГГ не перетинається у своїх інтересах з іншою людиною, то справляє враження цілком порядної людини. Перебуваючи півроку в Америці ГГ ідеалізує свого нового чоловіка, проте суто у світлі власних бажань і вимог до нього. Проте перша довгоочікувана розмова по телефону доводить те, що її власний, штучно змальований образ не відповідає її очікуванням і вона, як справжня егоїстка-власниця, не бажає поступатися і, відповідно, реальний образ її чоловіка жодним чином не сприймається нею і викликає на майбутнє його несприйняття. Вона тягне його до Америки, проте підсвідомо розуміє, що нічого путнього з цього не буде, бо за всіма її показниками він не та людина, яка зможе чогось досягти в США. Проте вона робить це, бо встигла переконатися, що і сама не в змозі чогось досягти одна.
- мабуть, не оминути і деяких історичних аспектів українського минулого, зображеного через призму споминів ГГ. Звісно, що не обійтися і без політичних переслідувань і КДБ. Батько ГГ, після відбуття покарання за політичною статтею, цілком логічно труситься від страху, роками ніде не працює і живе з дитиною на 150 рублів дружини. Всюдисуще КДБ запроторює його за "тунеядство" на роботу вахтером у кар'єрі, де він сидить у будочці і читає філософські книги. Важко зрозуміти, що йому перешкоджало робити без "уваги" з боку КДБ тим же вахтером, або двірником чи, як В.Цой, кочегаром у котельні. Низькокваліфіковані професії примусово нав'язувалися колишнім радянським політв'язням, аби під невсипущою увагою "трудового колективу" такі особи мали змогу, якщо не "перевиховатися", то не займатися протиправною антирадянською діяльністю.
- ГГ протягом твору не раз з повагою пригадує татка, який змушував дочку-підлітка задирати догори спідницю, аби подивитися, як вона розвивається фізіологічно. Образ же матері, яка роками годувала родину на ті важко зароблені копійки, носить відсторонений характер і чомусь жодним чином не вплинув на формування дочки.
        І наостанку: більш, ніж впевнена, що дуже багато людей кинули читати цю книжку після перших 5-10 сторінок не через те, що автор пише нецікаво. Просто хтось зловився на упомини в назві твору слова "Секс", хтось повівся на певну тогочасну скандальну моду на цю книжку, хтось не зміг подолати важку мову написання, а хтось кинув книжку після того, як прочитав третину, бо далі оповідь переходить у площину трохи не суцільних споминів про нещодавнє українське минуле.
        Незвичний для тогочасної Української літератури сюжет з "сексуальним" підтекстом, ненормативна лексика та вміле використання меркетингових важелів дозволило у 1994 році цій недвозначній книжці зажити певної модної скандальності, за рахунок чого вона добре продавалася. У 2012 році такий прийом навряд чи міг би повторитися, проте, всі ми добре знаємо, що все розвивається за спіраллю, так що все може бути.
        Загальне особисте враження: через перенасичену образну мову читати твір дуже важко і це негативно позначається на його подальшому сприйнятті. Правдиві авторські спостереження та оцінки тих чи інших подій та явищ будуть приємним подарунком для тих, хто наважився дочитати твір до кінця.