Взяла і порахувала скільки раз сідала за читання цього твору, не витримувала, кидала, аби знову таки дочитати його до решти - 16 спроб загалом. Якось мимоволі закралася негарна думка, що автор надто вільно поводиться з історичними фактами, а тому скопіювала текст і попросила дати оцінку друзям, які більше, ніж я петрають у питаннях військової історії, зокрема періоду великої вітчизняної війни. Ці люди чесно зізналися, що змогли витримати лише першу частину твору, бо далі цю над-нудну писанину читати у них просто увірвався терпець.
Тепер, до твору - автор вибрав насправді довіку безпрограшну тему: поневіряння радянської молоді на примусових роботах в фашистській Німеччині. Тема й справді безпрограшна з точки зору розвитку патріотизму у підростаючого покоління. Головне те, що хто би не знаходився на верхах української влади, не зможе не погодитися з непересічною значущістю історичної пам'яті. Інша справа, що за бажання завжди можна загубити будь-яке благе діло, навіть не беручи до уваги, що до даної теми вже зверталося не одне покоління письменників. Відповідно, аби новий твір на заїжджену роками тему заграв новими кольорами, треба внести у сюжет дійсно щось нове та варте уваги потенційного читача. У цьому й криється та прірва, що роками стає все глибшою і ширшою - між уподобаннями сучасних читачів і бажанням письменництва з НСПУ будь-що друкуватися. Кожний твір пишеться для певної пріоритетної читацької аудиторії, хоча автору завжди хочеться, аби його твір був, так би мовити, для всіх. Цей відверто пустий і відверто нудний твір проектувався насамперед для читання людьми, які не цікавляться власною історією, або за віком ще можуть на це не надто звертати увагу. Літні ж люди, які пережили війну на окупованих німцями територіях, сприймуть цей опус, як прикрий ідеологічний непотріб.
Чомусь, по прочитанню, не зникало якесь підсвідоме враження, що твір зроблений трохи не на чиєсь замовлення, бо вся та "любовь-морковь" на тлі поневірянь надто вже виглядає поверхневим прикриттям показати, що взірці таких неперевершених у всіх відношеннях людей могли з'явитися виключно у СРСР. І навіть те, що ГГ-коханий Марічки жорстко рве стосунки з нею наприкінці твору, можна сприймати, за бажання, як цілком правильне рішення справжньої радянської людини стосовно колишнього гастарбайтера - хто його знає, що вона після того перебування у фашистів. Чому твір на замовлення? Бо не може автор несвідомо обходити історичні реалії, на тлі яких відбуваються події твору.
Що кидається в очі: автор свідомо спотворює довоєнну радянську історію, аби створити певну, бажану йому, суспільно-психологічну атмосферу трохи не раю, який би насправді повинен був би неодмінно настати, якби на СРСР на напала фашистська Німеччина. Зроблено це свідомо саме для сучасного читача, який повинен сприймати написане цим автором в якості аксіоми. В жодному разі, читач ніде не прочитає жодного слова про зростання класової боротьби в передвоєнний час, що позначилося в вишукуванні уявних ворогів. Ніде не прочитаєте ви і про поголоски труднощів, пов'язаних з колективізацією на селі. Якось соромливо, трохи забувшися, автор у розділі поневірянь наших ГГ у Німеччині, таки пише, що у колгоспах не платили за роботу, але ж у раю і не повинні платити. Потім він ще раз, вустами юнака, який не захотів повертатися в СРСР, проговорюється наприкінці твору, що в колгоспи таки заганяли, виходить, силою. Ще автор мовчить, що радянський селянин, на відміну від городянина, не мав право на паспорт, чим був фактично прикріплений до колгоспу в якості тодішнього еквіваленту римського раба. Сільські ж ГГ цього автора невідомо як, але вчаться у міській школі, хоча повинні виключно вчитися у рідній сільській, бо вони є селянами. Як і ніде не проскочить жодне слово про діяльність НКВС та всеохоплюючу істерію військових готувань СРСР. Лише в одному місці, більше для антуражу, ніж для чогось іншого, згадується про портрет Сталіна на стіні і обов'язкову телеграму-привітання йому від випускників школи.
Загалом, у читача повинно скластися враження, що все крутиться у цій казковій країні СРСР немовби само по собі, але якби у виконанні всіма якихось, виключно мудрих ідей Сталіна, які всі громадяни одностайно закарбували якимось невідомим чином собі в душі і вийти за межі яких чи критикувати ні у кого не виникає жодної думки. Такі собі щасливі зомбі, які перетворюються на переповнених класовою злобою до всіх ворогів радянського раю. Те, що між Сталіним і його народом ще є якісь посередники, на кшталт, КПРС та НКВС, мова взагалі не йде.
У спогадах про нещодавнє минуле одного з другорядних ГГ проскакує факт його участі у фінській війні. Аби згустити негатив, в руках у фінських найманців виключно німецьке спорядження і зброя, на що наголошує цей персонаж і за які вони продалися фашистам заради того, щоб відірвати радянське населення від мирного життя. Автор свідомо підтасовує історичні факти, бо добре знає, що саме СРСР напав на крихітну Фінляндію, на захист якої постав трохи не весь світ і за агресію проти якої був з ганьбою позбавлений членства в лізі Націй СРСР. Правда у тому, що можна було побачити будь-яку зброю в руках фінів, окрім німецької, бо саме Німеччина у той час намагалася не псувати стосунки з "братнім" СРСР. Ну і наостанку, фіни мали власний автомат "Суомі", який став основою для знаного радянського ППШ. Інша справа, що тих автоматів було значно менше (по штату - 1 на 10 військовослужбовців), ніж кількість автоматів у тодішній радянській армії проти фінів. Отаке пересмикування фактів надалі зустрічається часто.
Стосовно дійових осіб: якщо ГГ належить до сил, так би мовити, добра, то він однозначно зображений виключно позитивно. Ворог же має виключно негативне зображення. Не зникає враження, що перед очима якийсь ура-патріотичний лубок для розумово-відсталих або якась гротескна радянська карикатура. Ніяких напівтонів - тільки біле або чорне у зображенні ГГ. Якщо ворог, то це покидьок, який і у довоєнний час був таким самим покидьком. Те, що німцям свідомо чи несвідомо, іноді - за примусом німців, допомагали й такі люди, що мали авторитет серед односельців, мова у цього автора не може йди за визначенням.
Шкільний випускний: нікого з батьків не запрошено на цю урочисту подію, проте директор радіє з слів дільничного, що цього разу ніхто навіть трохи не вжив спиртного. На що директор заявляє, що всі випуски обходилися без цього, хоча у його роки, під час клятого царизму - на гімназійний випуск спиртне було спеціально заховане. Насправді, автору б непогано було почитати щось з цього приводу у класиків російської літератури про те, як насправді відбувалися ці події. Дільничний таки дістає від когось ???? інформацію, що разом 4 хлопців-випускників таки розпили 250 грам горілки. Жодного парт-функціонера, лише райкомівський комсомолець завітав на випускний. Чого ж Ви так всіх сучасних читачів за дурників тримаєте - на передвоєнних випускних не тільки райкомівські комуністи повинні були в обов'язковому порядку, але й представників від всіх шефських організацій, і, в першу чергу, представник від військових.
Військомат: виходить з слів автора, що через раптовість німецького нападу, у військоматі всього-то двоє робітників - кульгавий воєнком та лейтенант. Може такий спрощений підхід і потрібен для сучасного читача такого замовного опусу, але, насправді, всі військомати задовго до початку війни працювали за штатом військового часу. Більше того, встигли значну кількість військовозобов'язаних викликати на збори, з яких вони у більшості так і не повернулися ніколи. Кожний радянський чоловік призовного віку проходив щорічно подібні зроби і чітко знав свої дії на випадок війни. Всі повістки у кожному віськоматі були заздалегідь написані і залишалося лише проставити дату і викликати таку людину до військомату. Автор невільно відкриває певну таємницю початку війни - з репродуктора линула пісня Олександрова "Священная война" а по місту скрізь висіли кольорові плакати з радянською селянкою на тлі багнетів. Цікаво, як таке могло статися в день нападу німців? Відповідь проста - пісня була створена і покладена на стіл Сталіну в лютому 1940р, а дані плакати зберігалися у кожному військоматі далеко до нападу фашистів. Ще автор неодноразово наголошує про "мужні", патріотичні пісні, що безперестанно линули з репродукторів після початку війни. Насправді, такі пісні передостанні кілька років не змовкали з того часу, як СРСР почав почергово займати території Польщі, Прибалтики, Румунії та Фінляндії. Те, що доручили виконувати ГГ-Марічці, й так повинна була виконувати людина, яка заздалегідь була для цього ще у мирний час призначена і на неодноразових передвоєнних навчаннях виконувала трохи не автоматично. У разі форсмажору кожний такий призначенець мав дублера, який все одно повинен був прибувати до військомату.
Смішно читати про збиття літака з гвинтівки. Навіть не те, що це неможливо зробити у принципі, а те, що даний штамп, має місце у всіх художніх творах агітаційно-пропагандистської спрямованості радянського періоду, а тепер успішно переповз і до укрсучліту. Можна спробувати влучити в пілота через загартоване скло кабіни, але спеціально броньованому від зенітного вогню штурмовику "Юнкерсу" кулі гвинтівки не завдають шкоди, бо він і спроектований саме для того, аби продовжувати виконувати бойове завдання при наявності чисельних ушкоджень. Під час німецького нальоту вбито жінку - у неї "невеличка — наче вишню розчавили — плямка крові". І це після влучення кулі від великокаліберного авіаційного кулемета??? Мені і самій дивно, навіщо автор вписав про той наліт на неозброєних цивільних людей, хоча сам же доводить, що поруч знаходилися військові, які облаштовували позиції. Якби автор трохи почитав історію, бо б знав, що німецькі штурмовики під час атак використовували ревіння сирен, що спеціально встановлювали на літаки для деморалізації ворога. За знищення цього "літаючого танка" коханий ГГ отримує медаль "За бойові заслуги" - медаль, яку отримали в роки війни понад 6 мільйонів радянських військовослужбовців і яка користувалася найменшою повагою серед солдат через те, що отримати її могла людина, яка за весь час перебування на війні жодного разу не приймала безпосередньої участі в боях. Я розумію задля чого Ви використали цей наліт, але це дуже дешевий і непереконливий літературний трюк, хоча, якщо Ви по іншому не можете писати, то далі щось і казати важко. Далі, під час нальотів на батарею - "Дивно, але жодного німця не підбили". І дійсно, дивно, бо один-єдиний спарений "максим" повинен був бути знищеним штурмовиками першим. Вам, шановний автор, це трохи дивно? Мабуть так, але кожний літак на час бою має власне завдання, а знищення ППО - одно з найбільш важливих.
Німці: тут все, як завжди - куди ж без автоматів! Іншої зброї у фашистів, на думку автора, просто принципово не існує. Те, що основною зброєю німецького піхотинця була гвинтівка "Маузер" зразка 1898р, для автора, мабуть, є повною несподіванкою. А те, що автомат за штатом був один на відділення з 6 чоловік? Чому потрібно показувати ворога-німця виключно, як якесь страхіття у людській подобі. Невже неможливо відійти від радянських ідеологічних штампів??? Скільки доводилося розмовляти з літніми людьми (ветеранами і тими, хто перебував на окупованій території), які пережили страхітливі часи війни, але й вони не були настільки категоричні у власних спостереженнях і жодний з них виключно негативно ніколи не описував ворога. Таке зображення ворога вже давно набило оскому, а автору, мабуть, здається навпаки. Далі: "Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки". Перепрошую, але, мабуть, такі ніколи не служили в армії, бо кожна військова частина спершу займається не побутовим облаштуванням на новому місці, а налагодженням взаємодії з сусідніми частинами і закріпленням на новому рубежі.
А тепер трохи про те, що радянські війська намагалися робити лише під кінець війни. У німців весь час існувала моторизована розвідка на швидкісних колісних бронетранспортерах, завдяки яким вони проводили глибоку розвідку, але ніколи не займалися захопленням якоїсь території. Таким чином, визначалося місце-знаходження противника, яке потім знищувалося призначеними для цього родами військ - авіацією, артилерією, танками або мінерами тощо. Бойові дії: батальйон густо встелив трупами за кілька днів поле. У ньому скільки бійців? За Вашими втратами, мабуть, кілька тисяч. Насправді ж не більше 300. Дивно читати про артилерійську батарею, що набрана з резервістів, а потім доукомплектована зв'язківцями. А хто тоді стріляє з гармат? Ви розумієте, що ніхто на Вашій батареї, окрім кількох офіцерів, не вміє цього робити. "хижі "юнкерси" ... бомбують розлючено й несамовито". І що цікаво, за кілька днів тих бомбувань і артилерійських нальотів на батареї жодної гармати не ушкоджено. Вам невідомо, мабуть, що будь-яка частина, з зображених Вами, вже давно повинна перестати існувати. Чомусь серед військовослужбовців не просто знаходяться, але й воюють разом з ними, цивільні люди. Це ще можна зрозуміти у випадку, коли частина знаходиться в оточенні, або одноразово, коли це сталося безпосередньо під час бойових дій. У творі нічого подібного не відбувається, що говорить про те, що батальйон отримує раз за разом чергове поповнення або повинен відводитися на переформування. Кожний батальйон має власний штатний медичний підрозділ, який так само, за потреби, поповнюється медичним персоналом. Коли я дала почитати твір знайомим - колишнім військовим, то вони довго сміялися, бо таке, кажуть вони, могла написати людина, яка не має уявлення щодо військової тактики, зокрема часів вітчизняної війни. І тут вже інтимно-ліричними вставками справі не допоможеш.
У німецькому полоні: "Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава". Мабуть, ГГ-українка Марія пила вдома, до війни виключно саме бразильську або колумбійську. Що щиро дивує - Марія отримує посилки з доморощеним тютюном, яку їй надіслали з України батьки і весь час перебування в Німеччині вільно листується з такими ж гастарбайтерами. Ще на німецьких хазяїв працюють військовополонені поляки, які тільки й роблять, що п'ють горілку. Все як завжди - пухнемо з голоду від якоїсь бурди з гнилого м'яса та брукви, але якось можемо спромогтися на щоденну горілку. Далі якась з польських робітниць провокує ГГ читанням емігрантських газет, але наша комсомолка жодним чином не піддається. Оце і "вбиває" у творі найбільше: коли автор притримується якогось певного ідеологічного одного боку і це випирає у кожному з речень. Німець-господар щиро радіє з того, що його український робітник, трохи не єдиний з усіх робітників, любить митися під душем. Хоча автор і пише, що у його рідному селі майже у кожного була власна лазня, але інші робітники так, мабуть, і не змогли пристосуватися до щоденного миття під душем. Ви хоч розумієте, не вельми шанований мною авторе, що пишете таку маячню, що за неї стає прикро за рідний народ. Людина миється не тому, що звикла до лазні чи душа, а тому, що хоче бути чистою. Про лазні у кожній сільській хаті у часи сталінського раю годі і читати - добре хоч мова не йде про джакузі.
Хлопців після звільнення поправляють на ППП, завдання якого після трохи не миттєвої перевірки направляти в діючу радянську армію, а ГГ-Марію коротенько опитав сержант-нквсник і відпустив. Ось воно виходить, як було!!! А те, що всі, навіть ті, що перебували в німецьких концтаборах, потрапили для кілька-місячної перевірки у фільтраційні табори НКВС, автор чомусь не пише, бо може не знав про це? Нехай це лишиться на його совісті, то я у це не вірю.
Тема інтернаціоналізму у цьому творі зовсім не популярна, а тому можна всіх без винятку польських гастарбайтерів виставляти у негативному вигляді - це й полька-наглядачка, полька-провокаторка з емігрантською газетою і поляки-військовополонені. Дісталося і етнічним німцям з України, які всі, як один, репатріювалися на історичну Батьківщину і вірно служать їй проти колишніх односельчан. Виходить, таки Сталін був правий, що розправився свого часу з радянськими німцями - інша думка після прочитання твору С.Батурина не виникає. Чомусь німці у самій Німеччині виглядають більш поблажливо, особливо, якщо вони знають "Інтернаціонал" чи ставляться позитивно до українців.
В якості висновку: думала, що вже ніхто і ніколи не пише щось подібне, але помилилася. Якби не п.Тім-Літ (окрема подяка йому за це) у суперечці з п.Димом кілька разів не нагадав про цей твір, то я би і не зацікавилась ним. Перепрошую за чисельне використання слова "насправді", але саме так мені доводилося хоч якось вирізняти не менш чисельні спроби автора відійти від правдивого зображення описаних ним подій. Я не розбираю творчість С.Батурина загалом, але цей твір я би під страхом покарання не порадила читати нікому, навіть людям, які до мене, можливо, ставляться негативно.
Тепер, до твору - автор вибрав насправді довіку безпрограшну тему: поневіряння радянської молоді на примусових роботах в фашистській Німеччині. Тема й справді безпрограшна з точки зору розвитку патріотизму у підростаючого покоління. Головне те, що хто би не знаходився на верхах української влади, не зможе не погодитися з непересічною значущістю історичної пам'яті. Інша справа, що за бажання завжди можна загубити будь-яке благе діло, навіть не беручи до уваги, що до даної теми вже зверталося не одне покоління письменників. Відповідно, аби новий твір на заїжджену роками тему заграв новими кольорами, треба внести у сюжет дійсно щось нове та варте уваги потенційного читача. У цьому й криється та прірва, що роками стає все глибшою і ширшою - між уподобаннями сучасних читачів і бажанням письменництва з НСПУ будь-що друкуватися. Кожний твір пишеться для певної пріоритетної читацької аудиторії, хоча автору завжди хочеться, аби його твір був, так би мовити, для всіх. Цей відверто пустий і відверто нудний твір проектувався насамперед для читання людьми, які не цікавляться власною історією, або за віком ще можуть на це не надто звертати увагу. Літні ж люди, які пережили війну на окупованих німцями територіях, сприймуть цей опус, як прикрий ідеологічний непотріб.
Чомусь, по прочитанню, не зникало якесь підсвідоме враження, що твір зроблений трохи не на чиєсь замовлення, бо вся та "любовь-морковь" на тлі поневірянь надто вже виглядає поверхневим прикриттям показати, що взірці таких неперевершених у всіх відношеннях людей могли з'явитися виключно у СРСР. І навіть те, що ГГ-коханий Марічки жорстко рве стосунки з нею наприкінці твору, можна сприймати, за бажання, як цілком правильне рішення справжньої радянської людини стосовно колишнього гастарбайтера - хто його знає, що вона після того перебування у фашистів. Чому твір на замовлення? Бо не може автор несвідомо обходити історичні реалії, на тлі яких відбуваються події твору.
Що кидається в очі: автор свідомо спотворює довоєнну радянську історію, аби створити певну, бажану йому, суспільно-психологічну атмосферу трохи не раю, який би насправді повинен був би неодмінно настати, якби на СРСР на напала фашистська Німеччина. Зроблено це свідомо саме для сучасного читача, який повинен сприймати написане цим автором в якості аксіоми. В жодному разі, читач ніде не прочитає жодного слова про зростання класової боротьби в передвоєнний час, що позначилося в вишукуванні уявних ворогів. Ніде не прочитаєте ви і про поголоски труднощів, пов'язаних з колективізацією на селі. Якось соромливо, трохи забувшися, автор у розділі поневірянь наших ГГ у Німеччині, таки пише, що у колгоспах не платили за роботу, але ж у раю і не повинні платити. Потім він ще раз, вустами юнака, який не захотів повертатися в СРСР, проговорюється наприкінці твору, що в колгоспи таки заганяли, виходить, силою. Ще автор мовчить, що радянський селянин, на відміну від городянина, не мав право на паспорт, чим був фактично прикріплений до колгоспу в якості тодішнього еквіваленту римського раба. Сільські ж ГГ цього автора невідомо як, але вчаться у міській школі, хоча повинні виключно вчитися у рідній сільській, бо вони є селянами. Як і ніде не проскочить жодне слово про діяльність НКВС та всеохоплюючу істерію військових готувань СРСР. Лише в одному місці, більше для антуражу, ніж для чогось іншого, згадується про портрет Сталіна на стіні і обов'язкову телеграму-привітання йому від випускників школи.
Загалом, у читача повинно скластися враження, що все крутиться у цій казковій країні СРСР немовби само по собі, але якби у виконанні всіма якихось, виключно мудрих ідей Сталіна, які всі громадяни одностайно закарбували якимось невідомим чином собі в душі і вийти за межі яких чи критикувати ні у кого не виникає жодної думки. Такі собі щасливі зомбі, які перетворюються на переповнених класовою злобою до всіх ворогів радянського раю. Те, що між Сталіним і його народом ще є якісь посередники, на кшталт, КПРС та НКВС, мова взагалі не йде.
У спогадах про нещодавнє минуле одного з другорядних ГГ проскакує факт його участі у фінській війні. Аби згустити негатив, в руках у фінських найманців виключно німецьке спорядження і зброя, на що наголошує цей персонаж і за які вони продалися фашистам заради того, щоб відірвати радянське населення від мирного життя. Автор свідомо підтасовує історичні факти, бо добре знає, що саме СРСР напав на крихітну Фінляндію, на захист якої постав трохи не весь світ і за агресію проти якої був з ганьбою позбавлений членства в лізі Націй СРСР. Правда у тому, що можна було побачити будь-яку зброю в руках фінів, окрім німецької, бо саме Німеччина у той час намагалася не псувати стосунки з "братнім" СРСР. Ну і наостанку, фіни мали власний автомат "Суомі", який став основою для знаного радянського ППШ. Інша справа, що тих автоматів було значно менше (по штату - 1 на 10 військовослужбовців), ніж кількість автоматів у тодішній радянській армії проти фінів. Отаке пересмикування фактів надалі зустрічається часто.
Стосовно дійових осіб: якщо ГГ належить до сил, так би мовити, добра, то він однозначно зображений виключно позитивно. Ворог же має виключно негативне зображення. Не зникає враження, що перед очима якийсь ура-патріотичний лубок для розумово-відсталих або якась гротескна радянська карикатура. Ніяких напівтонів - тільки біле або чорне у зображенні ГГ. Якщо ворог, то це покидьок, який і у довоєнний час був таким самим покидьком. Те, що німцям свідомо чи несвідомо, іноді - за примусом німців, допомагали й такі люди, що мали авторитет серед односельців, мова у цього автора не може йди за визначенням.
Шкільний випускний: нікого з батьків не запрошено на цю урочисту подію, проте директор радіє з слів дільничного, що цього разу ніхто навіть трохи не вжив спиртного. На що директор заявляє, що всі випуски обходилися без цього, хоча у його роки, під час клятого царизму - на гімназійний випуск спиртне було спеціально заховане. Насправді, автору б непогано було почитати щось з цього приводу у класиків російської літератури про те, як насправді відбувалися ці події. Дільничний таки дістає від когось ???? інформацію, що разом 4 хлопців-випускників таки розпили 250 грам горілки. Жодного парт-функціонера, лише райкомівський комсомолець завітав на випускний. Чого ж Ви так всіх сучасних читачів за дурників тримаєте - на передвоєнних випускних не тільки райкомівські комуністи повинні були в обов'язковому порядку, але й представників від всіх шефських організацій, і, в першу чергу, представник від військових.
Військомат: виходить з слів автора, що через раптовість німецького нападу, у військоматі всього-то двоє робітників - кульгавий воєнком та лейтенант. Може такий спрощений підхід і потрібен для сучасного читача такого замовного опусу, але, насправді, всі військомати задовго до початку війни працювали за штатом військового часу. Більше того, встигли значну кількість військовозобов'язаних викликати на збори, з яких вони у більшості так і не повернулися ніколи. Кожний радянський чоловік призовного віку проходив щорічно подібні зроби і чітко знав свої дії на випадок війни. Всі повістки у кожному віськоматі були заздалегідь написані і залишалося лише проставити дату і викликати таку людину до військомату. Автор невільно відкриває певну таємницю початку війни - з репродуктора линула пісня Олександрова "Священная война" а по місту скрізь висіли кольорові плакати з радянською селянкою на тлі багнетів. Цікаво, як таке могло статися в день нападу німців? Відповідь проста - пісня була створена і покладена на стіл Сталіну в лютому 1940р, а дані плакати зберігалися у кожному військоматі далеко до нападу фашистів. Ще автор неодноразово наголошує про "мужні", патріотичні пісні, що безперестанно линули з репродукторів після початку війни. Насправді, такі пісні передостанні кілька років не змовкали з того часу, як СРСР почав почергово займати території Польщі, Прибалтики, Румунії та Фінляндії. Те, що доручили виконувати ГГ-Марічці, й так повинна була виконувати людина, яка заздалегідь була для цього ще у мирний час призначена і на неодноразових передвоєнних навчаннях виконувала трохи не автоматично. У разі форсмажору кожний такий призначенець мав дублера, який все одно повинен був прибувати до військомату.
Смішно читати про збиття літака з гвинтівки. Навіть не те, що це неможливо зробити у принципі, а те, що даний штамп, має місце у всіх художніх творах агітаційно-пропагандистської спрямованості радянського періоду, а тепер успішно переповз і до укрсучліту. Можна спробувати влучити в пілота через загартоване скло кабіни, але спеціально броньованому від зенітного вогню штурмовику "Юнкерсу" кулі гвинтівки не завдають шкоди, бо він і спроектований саме для того, аби продовжувати виконувати бойове завдання при наявності чисельних ушкоджень. Під час німецького нальоту вбито жінку - у неї "невеличка — наче вишню розчавили — плямка крові". І це після влучення кулі від великокаліберного авіаційного кулемета??? Мені і самій дивно, навіщо автор вписав про той наліт на неозброєних цивільних людей, хоча сам же доводить, що поруч знаходилися військові, які облаштовували позиції. Якби автор трохи почитав історію, бо б знав, що німецькі штурмовики під час атак використовували ревіння сирен, що спеціально встановлювали на літаки для деморалізації ворога. За знищення цього "літаючого танка" коханий ГГ отримує медаль "За бойові заслуги" - медаль, яку отримали в роки війни понад 6 мільйонів радянських військовослужбовців і яка користувалася найменшою повагою серед солдат через те, що отримати її могла людина, яка за весь час перебування на війні жодного разу не приймала безпосередньої участі в боях. Я розумію задля чого Ви використали цей наліт, але це дуже дешевий і непереконливий літературний трюк, хоча, якщо Ви по іншому не можете писати, то далі щось і казати важко. Далі, під час нальотів на батарею - "Дивно, але жодного німця не підбили". І дійсно, дивно, бо один-єдиний спарений "максим" повинен був бути знищеним штурмовиками першим. Вам, шановний автор, це трохи дивно? Мабуть так, але кожний літак на час бою має власне завдання, а знищення ППО - одно з найбільш важливих.
Німці: тут все, як завжди - куди ж без автоматів! Іншої зброї у фашистів, на думку автора, просто принципово не існує. Те, що основною зброєю німецького піхотинця була гвинтівка "Маузер" зразка 1898р, для автора, мабуть, є повною несподіванкою. А те, що автомат за штатом був один на відділення з 6 чоловік? Чому потрібно показувати ворога-німця виключно, як якесь страхіття у людській подобі. Невже неможливо відійти від радянських ідеологічних штампів??? Скільки доводилося розмовляти з літніми людьми (ветеранами і тими, хто перебував на окупованій території), які пережили страхітливі часи війни, але й вони не були настільки категоричні у власних спостереженнях і жодний з них виключно негативно ніколи не описував ворога. Таке зображення ворога вже давно набило оскому, а автору, мабуть, здається навпаки. Далі: "Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки". Перепрошую, але, мабуть, такі ніколи не служили в армії, бо кожна військова частина спершу займається не побутовим облаштуванням на новому місці, а налагодженням взаємодії з сусідніми частинами і закріпленням на новому рубежі.
А тепер трохи про те, що радянські війська намагалися робити лише під кінець війни. У німців весь час існувала моторизована розвідка на швидкісних колісних бронетранспортерах, завдяки яким вони проводили глибоку розвідку, але ніколи не займалися захопленням якоїсь території. Таким чином, визначалося місце-знаходження противника, яке потім знищувалося призначеними для цього родами військ - авіацією, артилерією, танками або мінерами тощо. Бойові дії: батальйон густо встелив трупами за кілька днів поле. У ньому скільки бійців? За Вашими втратами, мабуть, кілька тисяч. Насправді ж не більше 300. Дивно читати про артилерійську батарею, що набрана з резервістів, а потім доукомплектована зв'язківцями. А хто тоді стріляє з гармат? Ви розумієте, що ніхто на Вашій батареї, окрім кількох офіцерів, не вміє цього робити. "хижі "юнкерси" ... бомбують розлючено й несамовито". І що цікаво, за кілька днів тих бомбувань і артилерійських нальотів на батареї жодної гармати не ушкоджено. Вам невідомо, мабуть, що будь-яка частина, з зображених Вами, вже давно повинна перестати існувати. Чомусь серед військовослужбовців не просто знаходяться, але й воюють разом з ними, цивільні люди. Це ще можна зрозуміти у випадку, коли частина знаходиться в оточенні, або одноразово, коли це сталося безпосередньо під час бойових дій. У творі нічого подібного не відбувається, що говорить про те, що батальйон отримує раз за разом чергове поповнення або повинен відводитися на переформування. Кожний батальйон має власний штатний медичний підрозділ, який так само, за потреби, поповнюється медичним персоналом. Коли я дала почитати твір знайомим - колишнім військовим, то вони довго сміялися, бо таке, кажуть вони, могла написати людина, яка не має уявлення щодо військової тактики, зокрема часів вітчизняної війни. І тут вже інтимно-ліричними вставками справі не допоможеш.
У німецькому полоні: "Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава". Мабуть, ГГ-українка Марія пила вдома, до війни виключно саме бразильську або колумбійську. Що щиро дивує - Марія отримує посилки з доморощеним тютюном, яку їй надіслали з України батьки і весь час перебування в Німеччині вільно листується з такими ж гастарбайтерами. Ще на німецьких хазяїв працюють військовополонені поляки, які тільки й роблять, що п'ють горілку. Все як завжди - пухнемо з голоду від якоїсь бурди з гнилого м'яса та брукви, але якось можемо спромогтися на щоденну горілку. Далі якась з польських робітниць провокує ГГ читанням емігрантських газет, але наша комсомолка жодним чином не піддається. Оце і "вбиває" у творі найбільше: коли автор притримується якогось певного ідеологічного одного боку і це випирає у кожному з речень. Німець-господар щиро радіє з того, що його український робітник, трохи не єдиний з усіх робітників, любить митися під душем. Хоча автор і пише, що у його рідному селі майже у кожного була власна лазня, але інші робітники так, мабуть, і не змогли пристосуватися до щоденного миття під душем. Ви хоч розумієте, не вельми шанований мною авторе, що пишете таку маячню, що за неї стає прикро за рідний народ. Людина миється не тому, що звикла до лазні чи душа, а тому, що хоче бути чистою. Про лазні у кожній сільській хаті у часи сталінського раю годі і читати - добре хоч мова не йде про джакузі.
Хлопців після звільнення поправляють на ППП, завдання якого після трохи не миттєвої перевірки направляти в діючу радянську армію, а ГГ-Марію коротенько опитав сержант-нквсник і відпустив. Ось воно виходить, як було!!! А те, що всі, навіть ті, що перебували в німецьких концтаборах, потрапили для кілька-місячної перевірки у фільтраційні табори НКВС, автор чомусь не пише, бо може не знав про це? Нехай це лишиться на його совісті, то я у це не вірю.
Тема інтернаціоналізму у цьому творі зовсім не популярна, а тому можна всіх без винятку польських гастарбайтерів виставляти у негативному вигляді - це й полька-наглядачка, полька-провокаторка з емігрантською газетою і поляки-військовополонені. Дісталося і етнічним німцям з України, які всі, як один, репатріювалися на історичну Батьківщину і вірно служать їй проти колишніх односельчан. Виходить, таки Сталін був правий, що розправився свого часу з радянськими німцями - інша думка після прочитання твору С.Батурина не виникає. Чомусь німці у самій Німеччині виглядають більш поблажливо, особливо, якщо вони знають "Інтернаціонал" чи ставляться позитивно до українців.
В якості висновку: думала, що вже ніхто і ніколи не пише щось подібне, але помилилася. Якби не п.Тім-Літ (окрема подяка йому за це) у суперечці з п.Димом кілька разів не нагадав про цей твір, то я би і не зацікавилась ним. Перепрошую за чисельне використання слова "насправді", але саме так мені доводилося хоч якось вирізняти не менш чисельні спроби автора відійти від правдивого зображення описаних ним подій. Я не розбираю творчість С.Батурина загалом, але цей твір я би під страхом покарання не порадила читати нікому, навіть людям, які до мене, можливо, ставляться негативно.
Немає коментарів:
Дописати коментар