ВЕЛИКА ТАКА ЗДРАЙЦЯ ("ПАСЕРБКИ ВОСЬМОЇ ЗАПОВІДІ" Олді Генрі Лайон)
По перше: хочу щиро вибачитися перед вельмишановним Муляром Юрієм, якого в черговий раз змушую йти всупереч власним поглядам на той чи інший твір і змушувати публікувати власні, такі недоречні, на його погляд рецензії на блогу, який я не вмію вести.
Відверто повідомляю, що даний твір - перший з творів цього видатного тандему, який я прочитала, а тому не можу нічого поганого або доброго написати про їхню творчість загалом.
Хтось підкаже, що він, можливо, не характеризує уповні творчу манеру цих фантастів і буде безперечно правий. Що стосується "Пасербків восьмої заповіді", то давно не читала чогось настільки слабкого та занудливого за сюжетом, що вирішила не обминути цей факт.
Може на момент написання автори вирішили додати щось і від себе до надто вже модної "карпатської" теми у сучасній українській фантастиці, може це і не має до цього феномену ніякого стосунку прочитаний твір, але події розгортаються саме у Карпатах. Вражає вміле використання притаманної навколишньої етники - читач, який вперше з цим стикається саме у цьому творі, буде ймовірно вражений і це цілком справедливо.
Тепер до сюжету: буде не зайвим нагадати його хоч у кількох реченнях. Особа турецького вигляду Самуїл-баца (такий собі середньовічний Остап Бендер на пенсії) оселяється у глухому карпатському селі Шафляри, де швидко, зокрема і силою, змушує себе поважати навколишніх напіввівчарів-напіврозбійників з великої дороги. Загалом село та його мешканці зображені настільки позитивно, що самій хочеться нести сокирою у руцях справедливість навколо себе.
Село тільки на перший погляд патріархально просте, насправді це типове розбійницьке кубло, жителі якого за нагоди не вважають за якусь дивину напасти на навколишніх князів, які, у свою чергу, жодного разу не змогли завдати шкоди жителям села. Така собі типова розбійницька республіка імені Нестора Івановича Махно у його середньовічному варіанті, що живе за ідеально справедливими законами. Тепер про Самуїла-бацу: злодій на пенсії підшуковує у навколишніх селах дітей, яких, відповідно до їхніх злодійських схильностей, робить "фахівцями" у обраному ним самим злодійському напрямку. По досягненню повноліття вони розлітаються світом, аби під виглядом "чесних" людей шліфувати злочинну майстерність і підтримувати один одного у скрушну годину. Слово "чесних" спеціально у лапках, бо, чесними людьми у цьому творі виглядають виключно злодії, а всі інші люди виключно погань, до якої не гріх і скористатися отриманим злодійським ремеслом.
Одна з випускниць Самуїла-баци Марта краде душу свого любасика у диявола - Великого Здрайці і той, за сюжетом, повинен покарати за це злодійку. У принципі, саме тут і починають розгортатися події твору, бо все попереднє було лише млявим пережовуванням супутньої, не завжди доречної інформації. Ви думаєте, що автори пішли тореним шляхом у зображенні Диявола? Зовсім ні! Власний князь темряви - відчайдушній одинак, який руками людей, чиї душі є його власністю, і намагається щось протидіяти головним героям - "діточкам" Самуїла-баци. За авторами, диявол сам є іграшкою чи виконавцем волі вищих темних сил, а тому відчуває себе не зовсім у своїй тарілці. З іншого боку, який же це повинен бути моторний персонаж, аби крутити цілим світом, але то вже не цікавить авторів, бо наочний інцидент вимагає диявола докласти всіх наявних у нього зусиль задля його вирішення на власну користь. Далі відбуваються події, до яких диявол, як не дивно, або не має зовсім ніякого стосунку або лише має опосередковане відношення, бо, насправді, сили окремих бациних "діточок" значно могутніші, як виявляється, від власних сил сатани. Хоч протягом твору автори не раз попереджають читача про заклик старого баци не перетинати шлях Великому Здрайці, але чим далі, тим більше розумієш, що то пужално зайве проти такого нікчемного супротивника.
Інші дійові особи, особливо другорядні, як то ченці, священики, гайдуки, шляхта всіх ґатунків (окрім всілякого штибу злодіїв та бандюків) тощо характеризуються виключно у негативному світлі, що кидається в очі, особливо у випадках, коли їм доводиться стикатися з ГГ. Оточення, у якому перебувають негативні герої також виключно негативне. Нейтральних персонажів не варто шукати, бо, окрім малих дітей і найкращих у світі за вродою шафлярських дівок, їх немає.
Далі починається трохи не індійське кіно: всі конфлікти між злодіями щасливо виладновуються, а вороги гинуть від рук чесних і справедливих злодіїв, які задля цього об'єднуються, допомагають один одному, а за нагоди у цьому їм допомагає і сам Великий Здрайця. Гірше за все, але, аби справдився якийсь сюжетний хід, автори не соромляться підтягувати трохи не за вуха потрібних персонажів, хоча виглядає це напрочуд непереконливо.
На якійсь момент центром трохи не світових подій стають Шафляри, бо залишається кілька сторінок тексту, а подіям за логікою далеко не видно кінця. Нашвидку вороги скарані, а хто ні, то зрозуміли, що ставати на заваді "діточкам" Самуїла-баци собі на шкоду. Це зрозумів навіть диявол, який наприкінці твору за радянськими традиціями трохи не "перековується" на цілком порядну і людинолюбну істоту, бо його, бачте, зверху тиснуть бути поганим, а так він насправді білий і пухнастий.
У якості висновку: так ось вони які карпатські мольфари чи, принаймні, звідки беруть своє коріння за авторами "Пасербків восьмої заповіді". Що ще? Стільки зайвої "води", що стає неприємно за авторів. Здається враження, що їх примусили в окремих місцях твору якнайчастіше лити ту кляту "воду", бо тоді не набереться потрібної за видавничим договором певної кількості друкованих знаків. На жаль, надмірне використання у творі карпатської етники не рятує слабкий за сюжетом твір. Не думає, що самі автори сильно образяться на мене, якщо їм колись доведеться прочитати цю рецензію. Інша справа, що ряди успішних українських фантастів настільки ж нечисленні, як і щільні і навряд чи хто з них наважиться саме надрукувати критику на побратима по перу.
З щирою повагою до творчого тандему Олді - Самнасам (22.02.2013)
По перше: хочу щиро вибачитися перед вельмишановним Муляром Юрієм, якого в черговий раз змушую йти всупереч власним поглядам на той чи інший твір і змушувати публікувати власні, такі недоречні, на його погляд рецензії на блогу, який я не вмію вести.
Відверто повідомляю, що даний твір - перший з творів цього видатного тандему, який я прочитала, а тому не можу нічого поганого або доброго написати про їхню творчість загалом.
Хтось підкаже, що він, можливо, не характеризує уповні творчу манеру цих фантастів і буде безперечно правий. Що стосується "Пасербків восьмої заповіді", то давно не читала чогось настільки слабкого та занудливого за сюжетом, що вирішила не обминути цей факт.
Може на момент написання автори вирішили додати щось і від себе до надто вже модної "карпатської" теми у сучасній українській фантастиці, може це і не має до цього феномену ніякого стосунку прочитаний твір, але події розгортаються саме у Карпатах. Вражає вміле використання притаманної навколишньої етники - читач, який вперше з цим стикається саме у цьому творі, буде ймовірно вражений і це цілком справедливо.
Тепер до сюжету: буде не зайвим нагадати його хоч у кількох реченнях. Особа турецького вигляду Самуїл-баца (такий собі середньовічний Остап Бендер на пенсії) оселяється у глухому карпатському селі Шафляри, де швидко, зокрема і силою, змушує себе поважати навколишніх напіввівчарів-напіврозбійників з великої дороги. Загалом село та його мешканці зображені настільки позитивно, що самій хочеться нести сокирою у руцях справедливість навколо себе.
Село тільки на перший погляд патріархально просте, насправді це типове розбійницьке кубло, жителі якого за нагоди не вважають за якусь дивину напасти на навколишніх князів, які, у свою чергу, жодного разу не змогли завдати шкоди жителям села. Така собі типова розбійницька республіка імені Нестора Івановича Махно у його середньовічному варіанті, що живе за ідеально справедливими законами. Тепер про Самуїла-бацу: злодій на пенсії підшуковує у навколишніх селах дітей, яких, відповідно до їхніх злодійських схильностей, робить "фахівцями" у обраному ним самим злодійському напрямку. По досягненню повноліття вони розлітаються світом, аби під виглядом "чесних" людей шліфувати злочинну майстерність і підтримувати один одного у скрушну годину. Слово "чесних" спеціально у лапках, бо, чесними людьми у цьому творі виглядають виключно злодії, а всі інші люди виключно погань, до якої не гріх і скористатися отриманим злодійським ремеслом.
Одна з випускниць Самуїла-баци Марта краде душу свого любасика у диявола - Великого Здрайці і той, за сюжетом, повинен покарати за це злодійку. У принципі, саме тут і починають розгортатися події твору, бо все попереднє було лише млявим пережовуванням супутньої, не завжди доречної інформації. Ви думаєте, що автори пішли тореним шляхом у зображенні Диявола? Зовсім ні! Власний князь темряви - відчайдушній одинак, який руками людей, чиї душі є його власністю, і намагається щось протидіяти головним героям - "діточкам" Самуїла-баци. За авторами, диявол сам є іграшкою чи виконавцем волі вищих темних сил, а тому відчуває себе не зовсім у своїй тарілці. З іншого боку, який же це повинен бути моторний персонаж, аби крутити цілим світом, але то вже не цікавить авторів, бо наочний інцидент вимагає диявола докласти всіх наявних у нього зусиль задля його вирішення на власну користь. Далі відбуваються події, до яких диявол, як не дивно, або не має зовсім ніякого стосунку або лише має опосередковане відношення, бо, насправді, сили окремих бациних "діточок" значно могутніші, як виявляється, від власних сил сатани. Хоч протягом твору автори не раз попереджають читача про заклик старого баци не перетинати шлях Великому Здрайці, але чим далі, тим більше розумієш, що то пужално зайве проти такого нікчемного супротивника.
Інші дійові особи, особливо другорядні, як то ченці, священики, гайдуки, шляхта всіх ґатунків (окрім всілякого штибу злодіїв та бандюків) тощо характеризуються виключно у негативному світлі, що кидається в очі, особливо у випадках, коли їм доводиться стикатися з ГГ. Оточення, у якому перебувають негативні герої також виключно негативне. Нейтральних персонажів не варто шукати, бо, окрім малих дітей і найкращих у світі за вродою шафлярських дівок, їх немає.
Далі починається трохи не індійське кіно: всі конфлікти між злодіями щасливо виладновуються, а вороги гинуть від рук чесних і справедливих злодіїв, які задля цього об'єднуються, допомагають один одному, а за нагоди у цьому їм допомагає і сам Великий Здрайця. Гірше за все, але, аби справдився якийсь сюжетний хід, автори не соромляться підтягувати трохи не за вуха потрібних персонажів, хоча виглядає це напрочуд непереконливо.
На якійсь момент центром трохи не світових подій стають Шафляри, бо залишається кілька сторінок тексту, а подіям за логікою далеко не видно кінця. Нашвидку вороги скарані, а хто ні, то зрозуміли, що ставати на заваді "діточкам" Самуїла-баци собі на шкоду. Це зрозумів навіть диявол, який наприкінці твору за радянськими традиціями трохи не "перековується" на цілком порядну і людинолюбну істоту, бо його, бачте, зверху тиснуть бути поганим, а так він насправді білий і пухнастий.
У якості висновку: так ось вони які карпатські мольфари чи, принаймні, звідки беруть своє коріння за авторами "Пасербків восьмої заповіді". Що ще? Стільки зайвої "води", що стає неприємно за авторів. Здається враження, що їх примусили в окремих місцях твору якнайчастіше лити ту кляту "воду", бо тоді не набереться потрібної за видавничим договором певної кількості друкованих знаків. На жаль, надмірне використання у творі карпатської етники не рятує слабкий за сюжетом твір. Не думає, що самі автори сильно образяться на мене, якщо їм колись доведеться прочитати цю рецензію. Інша справа, що ряди успішних українських фантастів настільки ж нечисленні, як і щільні і навряд чи хто з них наважиться саме надрукувати критику на побратима по перу.
З щирою повагою до творчого тандему Олді - Самнасам (22.02.2013)
Немає коментарів:
Дописати коментар