Перепрошую, але ця готова рецензія може зазнати згодом невеличких змін, бо це ще не все.
Загальне враження: Вам колись доводилося описувати своїми словами страву, що називається вінегрет? Страва, як страва і шанувальників, попри всю її невибагливість і демократичність, досить, бо приготувати добрий вінегрет вдасться не кожному, попри його удавану простоту приготування. Ну, не славнозвісний салат олів'є, однак страва поживна і не треба шукати дефіцитних продуктів. А головне - важко примудритися, якщо ретельно слідувати за рецептом, приготування щось неїстівне. Отаке враження у мене і виникло після про прочитання доброї третини цього вікопомного творива, що зветься "Неприродній добір" Ірини Солодченко. Я детально аналізувала кожний абзац до моменту, допоки головна героїня, Марина "Кулачка" Томащенко остаточно не "сходить зі сцені" і вже за кілька наступних сторінок зрозуміла, що мій аналіз нічого не вартий, бо на повірку виявляється, що вінегрету то і немає взагалі. Тобто хтось (у нашому випадку - авторка І.Солодченко) тупо накидала до миски складові вінегрету, забула чомусь їх порізати та перемішати, але щедро все посолила і полила олією та оцтом, дала постояти кілька днів і вже потім виставила на стіл!
Це все я до того, що оті кавалки тексту лишень в уяві авторки з'єднані між собою якоюсь неприродною логікою, бо інша думка до голови чомусь не надходить. Я недаремно порівнюю цей літературний твір з чудернацьким недоробком під вінегрет, бо цілі продукти, хаотично покладені до миски, з часом передають свій колір та смак у місці дотику іншому продукту та навзаєм, але ніхто не скаже, що все це колись перетвориться на вінегрет.
Про що сюжет? Ні про що, якщо бути відвертою! Спочатку здалося, що на мене чекає замаскований під "вимоги" літературного сьогодення роман на виробничу тематику і я стійко приготувалася до невибагливого за сюжетом такого собі літературного вінегрету. Не справдилося і ось чому: добра третина твору розповідається про трохи не справжні поневіряння на кшталт "багаті теж плачуть" головного бухгалтера великої приватної української фармацевтичної компанії, а за сумісництвом і головної героїні Марини "Кулачки" Тимощенко. І як їй важко бути головним бухгалтером і які всі навкруги підступні і ворожі, та яка вона добра та гарна. Виявляється, що, аби втриматися на високій посаді головбуха, вона вимушена, хоч і з певним задоволенням, стати на шлях вдосконалення свого зовнішнього, від природи незграбного тіла та незугарного зовнішнього вигляду і почати слідкувати за допомогою перукарів, модельєрів та стилістів за собою. Жерти та пити, як божевільна, за кожним обідом з жіночою верхівкою компанії та не слідкувати за власним обвислим черевцем їй у її поза сорокарічний вік вже, мабуть, можна. Ще їй дуже припало до смаку кидатися в чоловічі обійми і, якщо з деякими з них, їй це не дозволяє робити директор, то лягати в ліжко з відносно молодими та симпатичними працівниками цієї ж компанії їй заборонити ніхто не може. Нехай би це все робилося за покликом почуттів, але у творі виглядає то все надто вже жалюгідно, бо відбувається цілковито за її гроші і подарунки власне не коханцям, а справжнім, не високого штибу, альфонсам-аматорам і ні про яку любов чи почуття у цих "скаканнях у гречку" жодним чином не йде, зате є про що поділитися з невдахами-подружками.
Побічною лінією у цій частині твору зображений її чоловік, за сумісництвом прораб-сторож-наглядач за будуванням їхньої дачі Олег Тимощенко. Майже ефемерна істота набуває певних людських рис лише після трагічної загибелі дружини. За її життя цей колишній доцент-викладач історії, володар двох неприбуткових кіосків та справжній безкоштовний додаток до домашнього інтер'єру. Йому під п'ятдесят, це гарний за оцінками жінок, високий та міцний чолов'яга, який тільки і робить, що живе на недобудованій дачі поблизу села та іноді дудлить горілочку з сусідом Мареком. Про його стосунки з власною дружиною авторка сором'язливо умовчує і здається цілком логічне припущення, що, як чоловік та жінка вони давно не живуть разом і що саме такий стан речей його повністю задовольняє. На мою думку, якщо цей головний герой повинен був у подальшому розкритті сюжету відігравати більш поважну роль, то треба і не зображувати його настільки схематично у тій частині твору, де ще жива була його дружина. Більше того, дружина за життя жодним чином не зображена сімейним деспотом, а
її чоловік навпаки схожий на опустившегося від лінощів і безконтрольності за собою слабовільного деграданта. Тільки по смерті дружини він починає "чухатися", хоча за текстом ніде не проглядає, що йому та загибла дружина так вже й була потрібною за життя. Іноді здається, що йому було на краще, коли вона не чіпала його у його рослинному життя. Далі він повертається до свого колишнього вишу і трохи не за місяць йому вже пропонується писати докторську, їхати кудись у наукову експедицію, бо у ближній перспективі він повинен обійняти посаду керівника кафедри.
Вас це трохи дивує? А мене вже ні, бо авторка так само, нашвидкуруч, "підвищує" і всіх інших позитивних героїв у романі. Як на мене, людина, яка 20 років не займалася історією навіть на аматорському рівні, не може того досягти, що пропонує автор, якщо не зробить того, з чим так заповзято авторка і бореться у творі - просто купить ту посаду за гроші. Звісно, що любовна лінія теж повинна не оминути цього позитивного героя-вдівця і, як той рояль у кущах, тут з'являється молода розведена красуня-юрист, з якою врешті-решт він, мабуть, таки і знайте своє щастя. Чому я це пишу з деякою часткою іронії? Бо описи любовних стосунків не є кращою стороною, аби не сказати гірше, літературної творчості цього автора.
У другій частині роману непомітно з'являється молодий хірург Андрій, який, як цілковито позитивний герой, повинен якось зв'язати до купи ще одного, теж досить позитивного героя, патологоанатома Смідовича, розведеного невдаху з точки зору негативних героїв та більшості оточуючих. Епізодична поява цього героя у першій частині, мабуть, була потрібна авторці аби спробувати хоч трохи урівноважити велику, жахливо переважаючу кількість негативних персонажів та ще й на тлі її суцільної критики навколишнього сьогодення. Аби було про
що розмовляти персонажам, авторка вдається до килимового бомбардування читача численними медичними сентенціями, які, з одного боку або вказують на її медичну обізнаність, або на її бажання не виглядати профаном, проте на загальне враження від цих куснів тексту на медичну тематику твір аж ніяк не виграє, бо подібне часте "високе" мудрування викликає невідворотну нудоту. Всі зустрічі Смідовича з іншими позитивними героями відбуваються виключно під акомпанемент міцних спиртних напоїв і невільно перестаєш вірити у подальшому цьому збирачеві книг, що невдахою його зробила тільки власна принципова справедливість
до всього. Наприкінці твору і Андрію і Смідовича, як-то кажуть, "воздасться по заслугах" - першому світить стати не менш, як висококласним хірургом, а Смідович отримує гарну звістку від доньки, бо патологоанатом сільської лікарні може залишитися тільки патологоанатомом і це розуміє навіть автор.
Загалом, всі герої цього твору поділяються на негативних "хазяїв життя" та романтиків-невдах, які, тільки об'єднавшись, можуть дати бій капіталістичному зневоленню в цій країні. Якщо "хазяї життя" зображені виключно чорною фарбою, то позитивні герої зображені трохи не ангелами, бо ще треба так наївно вміти їх зобразити, як це зробила автор. Якщо на зображення дії негативних героїв автор не жаліє нічого, то повірити у те, чого з легкістю досягають позитивні герої, напрочуд важко. Описувати негативних героїв не важко, бо вони, за задумом автора, суцільно негативні, що ззовні, що зсередини. Гірше інше - всі інші, десятки чи добра сотня людей, яких автор встромила у свій твір, виглядають у творі не менш негативно,
принаймні, не викликають ніякого приємного враження. Три з чотирьох другорядних героїв твору - сусід Марек, хірург Семен Михайлович і операційна медсестра описані виключно позитивно, бо не можуть же головні позитивні герої повсякчасно теревенити лише з негативними. Що ще? Окрім шматків суто медичних пояснень на читача чекають не менш нудні бухгалтерські та юридичні слововиливи, що ще більше бетонують статичність зображеного у творі. Я недарма порівняла цей твір з напівфабрикатами для вінегрету, бо всі наявні головні герої лише формально, як цілі, не порізані продукти, ледь торкаються в романі один одного, залишаючи кожний по собі присмак, що десь-колись повинен нагадувати вінегрет.
Все б не виглядало може й так кострубато, якби авторка повсякчас не займалася критикою всього, про що йде мова у творі. Я розумію, що "нові українці" не привнесли в наше життя ніякого позитиву, окрім численних анекдотів про себе, але численні і не менш деталізовані описи негараздів, негативних наслідків їхньої діяльності та негативної соціально-психологічної атмосфери, що панує, за враженням автора, трохи не в усіх сферах нашого сучасного життя, займає левову частку тексту роману і всім давно набридли з численних теле-радіо-друкованих матеріалів. На противагу цьому всеукраїнському негативу автор пропонує світлі ідеали ще не до кінця загубленого та зіпсованого, якогось буколічно чистого, сільського життя та незайманої природи, повернення до яких рятівне підживлює людські почуття позитивних героїв твору. Все це зображується на солодкаво-позитивних прикладах, які, на думку авторки, треба якомога скорше наслідувати і пересічним громадянам і державі в цілому.
В якості висновку: не знаю, бо не цікавилася і на майбутнє мене це не цікавить, чи видавалася на папері ця нудятина, але все може бути у цьому житті. Просто хочу застерегти потенційного читача не читати подібне чтиво, бо марно витратите час і гроші - воно того жодним чином не варте! Не знаю чому, але мені здається цілком ймовірним те, що цей твір міг бути написаним в якості певного соціального замовлення однією з партій лівого спрямування чи суспільно-політичної організації, члени якої прихильно ставляться до подібної писанини або ж автор твору є адептом схожих політичних спрямувань, бо надто вже у тексті твору проглядає певна політично-ідеологічна спрямованість.
З повагою - Ваша Samnasam
Загальне враження: Вам колись доводилося описувати своїми словами страву, що називається вінегрет? Страва, як страва і шанувальників, попри всю її невибагливість і демократичність, досить, бо приготувати добрий вінегрет вдасться не кожному, попри його удавану простоту приготування. Ну, не славнозвісний салат олів'є, однак страва поживна і не треба шукати дефіцитних продуктів. А головне - важко примудритися, якщо ретельно слідувати за рецептом, приготування щось неїстівне. Отаке враження у мене і виникло після про прочитання доброї третини цього вікопомного творива, що зветься "Неприродній добір" Ірини Солодченко. Я детально аналізувала кожний абзац до моменту, допоки головна героїня, Марина "Кулачка" Томащенко остаточно не "сходить зі сцені" і вже за кілька наступних сторінок зрозуміла, що мій аналіз нічого не вартий, бо на повірку виявляється, що вінегрету то і немає взагалі. Тобто хтось (у нашому випадку - авторка І.Солодченко) тупо накидала до миски складові вінегрету, забула чомусь їх порізати та перемішати, але щедро все посолила і полила олією та оцтом, дала постояти кілька днів і вже потім виставила на стіл!
Це все я до того, що оті кавалки тексту лишень в уяві авторки з'єднані між собою якоюсь неприродною логікою, бо інша думка до голови чомусь не надходить. Я недаремно порівнюю цей літературний твір з чудернацьким недоробком під вінегрет, бо цілі продукти, хаотично покладені до миски, з часом передають свій колір та смак у місці дотику іншому продукту та навзаєм, але ніхто не скаже, що все це колись перетвориться на вінегрет.
Про що сюжет? Ні про що, якщо бути відвертою! Спочатку здалося, що на мене чекає замаскований під "вимоги" літературного сьогодення роман на виробничу тематику і я стійко приготувалася до невибагливого за сюжетом такого собі літературного вінегрету. Не справдилося і ось чому: добра третина твору розповідається про трохи не справжні поневіряння на кшталт "багаті теж плачуть" головного бухгалтера великої приватної української фармацевтичної компанії, а за сумісництвом і головної героїні Марини "Кулачки" Тимощенко. І як їй важко бути головним бухгалтером і які всі навкруги підступні і ворожі, та яка вона добра та гарна. Виявляється, що, аби втриматися на високій посаді головбуха, вона вимушена, хоч і з певним задоволенням, стати на шлях вдосконалення свого зовнішнього, від природи незграбного тіла та незугарного зовнішнього вигляду і почати слідкувати за допомогою перукарів, модельєрів та стилістів за собою. Жерти та пити, як божевільна, за кожним обідом з жіночою верхівкою компанії та не слідкувати за власним обвислим черевцем їй у її поза сорокарічний вік вже, мабуть, можна. Ще їй дуже припало до смаку кидатися в чоловічі обійми і, якщо з деякими з них, їй це не дозволяє робити директор, то лягати в ліжко з відносно молодими та симпатичними працівниками цієї ж компанії їй заборонити ніхто не може. Нехай би це все робилося за покликом почуттів, але у творі виглядає то все надто вже жалюгідно, бо відбувається цілковито за її гроші і подарунки власне не коханцям, а справжнім, не високого штибу, альфонсам-аматорам і ні про яку любов чи почуття у цих "скаканнях у гречку" жодним чином не йде, зате є про що поділитися з невдахами-подружками.
Побічною лінією у цій частині твору зображений її чоловік, за сумісництвом прораб-сторож-наглядач за будуванням їхньої дачі Олег Тимощенко. Майже ефемерна істота набуває певних людських рис лише після трагічної загибелі дружини. За її життя цей колишній доцент-викладач історії, володар двох неприбуткових кіосків та справжній безкоштовний додаток до домашнього інтер'єру. Йому під п'ятдесят, це гарний за оцінками жінок, високий та міцний чолов'яга, який тільки і робить, що живе на недобудованій дачі поблизу села та іноді дудлить горілочку з сусідом Мареком. Про його стосунки з власною дружиною авторка сором'язливо умовчує і здається цілком логічне припущення, що, як чоловік та жінка вони давно не живуть разом і що саме такий стан речей його повністю задовольняє. На мою думку, якщо цей головний герой повинен був у подальшому розкритті сюжету відігравати більш поважну роль, то треба і не зображувати його настільки схематично у тій частині твору, де ще жива була його дружина. Більше того, дружина за життя жодним чином не зображена сімейним деспотом, а
її чоловік навпаки схожий на опустившегося від лінощів і безконтрольності за собою слабовільного деграданта. Тільки по смерті дружини він починає "чухатися", хоча за текстом ніде не проглядає, що йому та загибла дружина так вже й була потрібною за життя. Іноді здається, що йому було на краще, коли вона не чіпала його у його рослинному життя. Далі він повертається до свого колишнього вишу і трохи не за місяць йому вже пропонується писати докторську, їхати кудись у наукову експедицію, бо у ближній перспективі він повинен обійняти посаду керівника кафедри.
Вас це трохи дивує? А мене вже ні, бо авторка так само, нашвидкуруч, "підвищує" і всіх інших позитивних героїв у романі. Як на мене, людина, яка 20 років не займалася історією навіть на аматорському рівні, не може того досягти, що пропонує автор, якщо не зробить того, з чим так заповзято авторка і бореться у творі - просто купить ту посаду за гроші. Звісно, що любовна лінія теж повинна не оминути цього позитивного героя-вдівця і, як той рояль у кущах, тут з'являється молода розведена красуня-юрист, з якою врешті-решт він, мабуть, таки і знайте своє щастя. Чому я це пишу з деякою часткою іронії? Бо описи любовних стосунків не є кращою стороною, аби не сказати гірше, літературної творчості цього автора.
У другій частині роману непомітно з'являється молодий хірург Андрій, який, як цілковито позитивний герой, повинен якось зв'язати до купи ще одного, теж досить позитивного героя, патологоанатома Смідовича, розведеного невдаху з точки зору негативних героїв та більшості оточуючих. Епізодична поява цього героя у першій частині, мабуть, була потрібна авторці аби спробувати хоч трохи урівноважити велику, жахливо переважаючу кількість негативних персонажів та ще й на тлі її суцільної критики навколишнього сьогодення. Аби було про
що розмовляти персонажам, авторка вдається до килимового бомбардування читача численними медичними сентенціями, які, з одного боку або вказують на її медичну обізнаність, або на її бажання не виглядати профаном, проте на загальне враження від цих куснів тексту на медичну тематику твір аж ніяк не виграє, бо подібне часте "високе" мудрування викликає невідворотну нудоту. Всі зустрічі Смідовича з іншими позитивними героями відбуваються виключно під акомпанемент міцних спиртних напоїв і невільно перестаєш вірити у подальшому цьому збирачеві книг, що невдахою його зробила тільки власна принципова справедливість
до всього. Наприкінці твору і Андрію і Смідовича, як-то кажуть, "воздасться по заслугах" - першому світить стати не менш, як висококласним хірургом, а Смідович отримує гарну звістку від доньки, бо патологоанатом сільської лікарні може залишитися тільки патологоанатомом і це розуміє навіть автор.
Загалом, всі герої цього твору поділяються на негативних "хазяїв життя" та романтиків-невдах, які, тільки об'єднавшись, можуть дати бій капіталістичному зневоленню в цій країні. Якщо "хазяї життя" зображені виключно чорною фарбою, то позитивні герої зображені трохи не ангелами, бо ще треба так наївно вміти їх зобразити, як це зробила автор. Якщо на зображення дії негативних героїв автор не жаліє нічого, то повірити у те, чого з легкістю досягають позитивні герої, напрочуд важко. Описувати негативних героїв не важко, бо вони, за задумом автора, суцільно негативні, що ззовні, що зсередини. Гірше інше - всі інші, десятки чи добра сотня людей, яких автор встромила у свій твір, виглядають у творі не менш негативно,
принаймні, не викликають ніякого приємного враження. Три з чотирьох другорядних героїв твору - сусід Марек, хірург Семен Михайлович і операційна медсестра описані виключно позитивно, бо не можуть же головні позитивні герої повсякчасно теревенити лише з негативними. Що ще? Окрім шматків суто медичних пояснень на читача чекають не менш нудні бухгалтерські та юридичні слововиливи, що ще більше бетонують статичність зображеного у творі. Я недарма порівняла цей твір з напівфабрикатами для вінегрету, бо всі наявні головні герої лише формально, як цілі, не порізані продукти, ледь торкаються в романі один одного, залишаючи кожний по собі присмак, що десь-колись повинен нагадувати вінегрет.
Все б не виглядало може й так кострубато, якби авторка повсякчас не займалася критикою всього, про що йде мова у творі. Я розумію, що "нові українці" не привнесли в наше життя ніякого позитиву, окрім численних анекдотів про себе, але численні і не менш деталізовані описи негараздів, негативних наслідків їхньої діяльності та негативної соціально-психологічної атмосфери, що панує, за враженням автора, трохи не в усіх сферах нашого сучасного життя, займає левову частку тексту роману і всім давно набридли з численних теле-радіо-друкованих матеріалів. На противагу цьому всеукраїнському негативу автор пропонує світлі ідеали ще не до кінця загубленого та зіпсованого, якогось буколічно чистого, сільського життя та незайманої природи, повернення до яких рятівне підживлює людські почуття позитивних героїв твору. Все це зображується на солодкаво-позитивних прикладах, які, на думку авторки, треба якомога скорше наслідувати і пересічним громадянам і державі в цілому.
В якості висновку: не знаю, бо не цікавилася і на майбутнє мене це не цікавить, чи видавалася на папері ця нудятина, але все може бути у цьому житті. Просто хочу застерегти потенційного читача не читати подібне чтиво, бо марно витратите час і гроші - воно того жодним чином не варте! Не знаю чому, але мені здається цілком ймовірним те, що цей твір міг бути написаним в якості певного соціального замовлення однією з партій лівого спрямування чи суспільно-політичної організації, члени якої прихильно ставляться до подібної писанини або ж автор твору є адептом схожих політичних спрямувань, бо надто вже у тексті твору проглядає певна політично-ідеологічна спрямованість.
З повагою - Ваша Samnasam
Немає коментарів:
Дописати коментар