"ДЕФІЛЯДА У МОСКВІ" (Кожелянко Василь)

Nota Bene: все одно поки що ця рецензія є лише чернеткою, а тому неодмінно буде доповнюватися. Чому виставлена чернетка, а не готова, опрацьована рецензія? Трошки перепочину і на свіжу голову таки все дотисну, але трохи згодом - прочитавши цю трохи кострубату рецензію, ви зрозумієте, чому все саме так.

         Одразу хочу подякувати всім, без кого мені було б важко дізнатися деяких незнайомих мені сфер людської діяльності у цьому творі і без допомоги цих людей я змогла б лишень однобічно освітити цей твір. Моя подяка Наталці Процюк з Чернівців за консультації з історії Чернівців, моїм друзям-колишнім офіцерам ЗС СРСР та України за консультації з військових питань, форумчанину Юрію Муляру (такітак) та його www.bilaplyama.blogspot.com , які мені неодноразово ставали в нагоді з питань історії Другої світової війни.

Спочатку було бажання зробити дещо академічний, за розділами, сюжетом тощо аналіз, але сам твір підштовхнув до того, аби зробити його аналіз як найбільш близьким і зрозумілим ширшому колу читачів.

      Твір починається з того, що ГГ пішки крокує від вокзалу аж додому - хто знає трошки Чернівці, той знає, що таке йти від вокзалу - весь час крутенько вгору. Йде один, бо в українській армії денщиків-холуїв немає, хоча у всіх вони є і навіть в РККА, починаючи від командира роти і вище. Йде не одразу додому, а через кнайпу, де трошки вдаряє по коньячку. Вдома з батьком теж спочатку йде під стіл спустошена пляшка коньяку, а потім, за звичкою української тогочасної інтелігенції, за нею йде сулія з сливовою цуйкою (сливовий самогон для тих хто не знав), хоча наш лицар привіз батькові дві пляшки його улюбленого червоного вина, аби потім, у ресторані ще вдарити "білого італійського плюс добра пляшка французького коньяку". Зрозуміло, що син відомого у Європі вченого-психіатра, нещодавній недовчений студент і нинішній герой переважно смокче не якесь там винце, а виключно благородні, міцні напої. На жаль, моє припущення потім повністю справджується, бо надалі майже весь твір проходить під дзвін наповнених по вінця гранчаків, чарок, келихів, "з горла" тощо і тут наш ГГ, як і у всіх інших справах тримається, більше ніж гідно, "бо в генах мав тисячолітню здорову чорноземну силу" та міцний "хліборобський кулак". 

      Він не просто заходить до першої чернівецької кнайпи під українською вивіскою - він її хоч і непомітно, але пильно інспектує на наявність справді українського духу і знаходить, що і корчмар і теперішнє її наповнення не відповідає українським вимогам і пізніше тут конче треба навести лад, а коли треба, то й не тільки силою українських законів, але й силою фізичною, а коли треба, то і зброї. Бідний корчмар і не здогадується, що його пришелепкувата вивіска на картоні українською та вміння розбиратися в тонкощах новоствореної української військової форми ні до чого доброго не призведе у дуже скорому для нього особисто майбутньому. Інші ж не прогнулися з вивіскою і їм пощастило більше, бо наш ГГ завітав до Чернівців лише на один день.

        Смішно читати про ту "українську" кнайпу, бо, згідно твору, жителі Буковини і Чернівців не менше, як 1-3 тижні офіційно знають, відповідно до кожелянкового вересневого пакту між союзниками, що Буковина переходить від Румунії до України і у корчмарів та власників інших подібних закладів було більше, ніж треба часу зробити вивіски українською не на клаптях картону. Чомусь власник кнайпи у брудній сорочці і з брудом під нігтями, і це у центрі Чернівців, у яких в усі роки буремних 40-х заклади громадського харчування ніколи не скидалися на радянські залізничні буфети ні асортиментом, ні своїми відвідувачами.

      Прихід українських військ на Буковину виглядає повною калькою з приходу РККА у 1940р і це при тому, що за твором, передача території відбувається між союзниками з антибільшовицької коаліції, коли, згідно всіх міжнародних правил спочатку приходить громадянська адміністрація, облаштовуються кордони і відбувається комісійна передача заздалегідь узгодженого майна та нерухомості. Ну, звик до радянського політесу п.Кожелянко, або ніколи не знав, як то воно може бути між країнами, одна з яких вкрай цивілізована, як кожелянкова Україна.

      Ця Україна, за автором, вже на 06.11.1941 простягається від Ужгорода до Єкатеринодара (Краснодар нині), хоча і під зовнішнім керуванням фашистів, бо Гітлер поки що дозволив уряду Стецька займатися лише внутрішніми справами, але, аби цю незручність виправити на користь справжніх українських державників, то є лише справою кількох трохи не тижнів, бо, як каже автор, "німота буде бита, бо наші генерали кажуть".

     Хто є такий наш ГГ? Син доктора з психології, Теофіла Левицького, якого "сам З.Фройд шанував за постійне полемізування з психоаналізом на сторінках спеціальних журналів", людини не бідної, бо має помешкання у Чернівцях та у селі Великий Кучурів. Наш ГГ, Дмитро Левицький також звик до гарного, безбідного життя у студентські роки за румунської окупації, бо дуже "ех, скучив, зрештою, за цивільним костюмом — сірим, двобортним, таким же сірим велюровим капелюхом, краваткою в навскісну смужку, мешти легкі з дірочками, одеколон французький". Мабуть, через часте відвідування дорогих закладів харчування, Дмитро добре знається на дорогих винах та сервіруванні столу. За 3 роки, від трохи не заарештованого румунською сигуранцею у 1938 році, студента держуніверситету він постає перед нами у 1941р хорунжим (хорунжий - молодше офіцерський звання, в різних країнах раніше відповідало підпоручику, прапорщику, лейтенанту або молодшому лейтенанту) - командиром роти розвідників, який спромігся зловити самого Сталіна (як були наші достойники жадібними, так і лишилися такими за Кожелянко - ні посади, ні звання за подвиг "герою" не дали). Сам себе ГГ позіціонує "українським лицарем", який закоханий у Адольфа Гітлера - "Але ж Дмитро саме тому й носив коротенькі вусики і зачісувався навскіс, аби бути схожим на свого неперевершеного кумира — великого фірера (саме так!) німецького народу Адольфа Гітлера." Він у задоволенні, навзаєм відповідає на привітання викинутою угору правицею корчмаря.

       Цікавий ідеал "жони українського лицаря", який намріяв собі на ГГ: "Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо..." Що бо? Бо її треба, якщо вона не така, мабуть за автором, вчити "з ноги", аби стала така, як треба? Сам же "волочився по борделях, і навіть із двома курвами зразу, ..., але на збоченство його не тягнуло".

        За твором, його коханка - трохи не "комсомолістка" за політичними переконаннями, Генця Мангер з Чернівців, чий вар'юватий татусь є власником двох будинків розпусти у Стамбулі та Загребі, а вересклива мати має ательє з пошиття капелюшків. Як і наш Дмитро, щиро полюбляє стосунки з протилежною статтю і трохи не єдина з усіх персонажів твору хоч і не дуже вдало, але іноді намагається говорити не штучно-просторікуватою мовою. 

     У ресторані наш герой перед своєю коханкою вправно ставить на місце знахабнілого кельнера "невизначеного віку та національності", який не знає державної мови переможців, які вже тиждень, як на папері володіють Буковиною. Мені щиро жаль того кельнера, бо трохи більш детально познайомившись з історією Чернівців, доводиться визнати, що на 1941 рік Чернівці були переважно єврейським містечком з незначною домішкою німців, українців та румунів, у якому до приходу румунів у 1917 році населення розмовляло здебільшого німецькою, а за румунів - румунською і вкрай негарно виглядає наш бовдур, який зло тішиться з того, що кельнер не впізнав за європейськім одягом звичайнісіньку бидлоту, яке виставляється-лякає того кельнера печаткою з тризубом, аби ще більше поганяти понти перед Генцею. Саме вона і рятує цю підневільну людину, коли наш герой в чергове намагається прискіпуватися вже до чистоти полірування принесених тим ножів. Ось тут, так і хочеться просякнутися симпатією до тієї Генці, але вона, мабуть, через психічну неврівноваженість та показну екзальтованість, починає ні з того, ні з сього плакати і далі впадає в істерику. Невгамовному ж Дмитру продовжує муляти очі невизначена ним національність кельнера, через що він, як справжній юберменш, не знає, як йому у подальшому покарати того кельнера. Цікава, як на мене, риса справжнього, за твором, українського лицаря без страху і докору.

       Отримавши між очей "фаховий" удар від саме типово одягнутих агентів сигуранци (а чого б їм й не ходити у типовому для них одязі, який так добре кидається всім в очі, по території фактично іншої країни, бо відтепер не треба визначати хто є хто з них?) наш герой перед тим, як знепритомніти, помічає, що один з агентів, за всіма законами детективного жанру, "засунув руку по лікоть їй у пазуху", аби помацати її дівочі груди. Ну, не спроможні агенти секретної служби на щось інше, просто, по-людські не спроможні, а тому, мабуть, і не втрималися, що і стало їхньою смертельною помилкою. Цікаво інше, якісь напрочуд чудернацькі дівочі груди у Ганці, бо знаходилися вони, за задумом автора, мабуть, нижче пупа, в труселях, бо що ще можна шукати, засунувши руку по лікоть у пазуху? Може й не груди їх цікавили, тоді і шукати оте треба було дещо з іншого боку. Ще неабияк насмішили "набубнявілі" агентові геніталії, які такими стали, немов бійка відбувалася за уповільненої зйомки, а не всього пару-трійку секунд. Після цього, як належить, нестримні та довготривалі любощі двох гігантів сексу, з яких на ранок їх виводить до тями наступне повідомлення радіо і ось тут мене перемкнуло: "Після перевороту, керманичем Грузії стає Л.Берія, який "антикомуністично поблискує своїм легендарним пенсне"! Чим так сподобався Кожелянко цей упир, але нікого кращого на цю посаду він не знайшов. Далі у повідомленні йдеться про те, антикомуністичні перевороти відбулись і в двох інших закавказьких республіках — Вірменії та Азербайджані, ... керівники яких підтримують Л.Берія у його прагненні виступити ... у союзі з непереможною Німеччиною і звитяжною Україною.

       Далі, власне, подорож до Москви, де наш герой їде довгий час один в цілому купе, бо "бідних у купейні вагони не пускали". Отака вона, за Кожелянком, нова Україна потроху перед нами і вимальовується. А ви думали, що він запропонує щось інше, ніж улюблений ним автократично-капіталістичний лад? Менше з тим, автор так загрався, що не розуміє того, зо окупованою територією ще до решти непереможеного ворога курсують лише військові поїзди, куди ні бідний, ні багатий сідати не може за визначенням і, поважаючи знану німецьку пунктуальність, навіть за часів минулої світової війни, можна бути впевненим, що поїзд не буде зупинятися біля кожного стовпа, як це хочеться автору за трохи не сталим радянським звичаєм.

        Коли у купе до ГГ сідає спочатку румунський майор- немолодий кадровий військовий, наш бовдур, як і годиться цивільному одоробалу, неохоче відриває дупу від сидіння і ледь вклоняється по-військовому. Він би ще навколішки впав, бо оте військове вклоняння - особиста новація від п.Кожелянко. Всі чемні люди, незалежно від того, цивільні вони чи військові на знак згоди нахиляють голови трохи вперед і не більше того. Мабуть, автор передивився фільмів про царську армію, де штабні офіцери ще й пристукували чоботами з острогами одна об одну на знак розуміння в отриманні наказу. Потім у вагон заносять п'яного угорського капітана, який викликає благородне обурення у нашого ГГ, яке він не виказує, бо на відміну від інших офіцерів, як ми побачимо далі, він повинен бути на кшталт Енея Котляревського. Потім ще додається оберштурмбанфюрер СС (підполковник), а далі починаються образи союзниками один одного, від яких наш ГГ дипломатично стоїть осторонь, як самий мудрий і розумний, за Кожелянком, серед них. Ще і не раз доводиться констатувати, що, на превеликий жаль, автор не має жодного поняття, у чому полягала і полягає різниця між старшими і молодшими, а також між кадровими офіцерами і офіцерами військового часу, і як свого часу поводилися офіцери між собою, особливо в роки Другої Світової війни. Зайве переповідати для таких, як він, що, незалежно від країни походження, карикатурне зображення будь-якої соціальної групи говорить про скалічену уяву автора про справжній стан речей. Така дурна традиція чомусь тягнеться завдяки "Кожелянкам" ще з радянських часів, може тому, що деякі з радянських офіцерів перед розпадом СРСР чимось і нагадують описаних ним персонажів.

       Але і тут автору вдалося таки перевершити себе: "але раптом схопився з лавиці угорський капітан, він вклав усю свою тисячолітню ненависть до німців у віртуозну мадярську лайку, тріснув есесівця в зуби, ліг на лаву і захропів." І тут до мене дійшло, що аналізую я не твір, який дехто намагається віднести до альтернативної історії, а таку собі, не досить вдалу, але з непомірною претензією на це, гумористичну повість, бо ставитися до епізоду перебування союзників в одному купе серйозно аж ніяк не можна. На додаток скажу, що, мабуть, Кожелянко ніколи нічого не читав про славнозвісного Швейка, бо тоді б знав, що те, чим союзницькі офіцери займалися в купе, повинні були б робити їхні денщики, які, як мені ще раз нагадали мої "військові експерти", повинні бути за статутом у кожного тамтешнього офіцера. Більше того, на таку ситуацію, у якій опинився на початку цього розділу угорський капітан, він мав би знаходитися в купе свого денщика, який би за ним наглядав весь час, поки той не прийшов у нормальний стан, аби повернутися у своє, суто офіцерське купе, а не "Із верхньої полиці впав угорський офіцер, розбив собі голову і трохи протверезів." На час війни, у суто військовому поїзді, для офіцерів все одно існував вагон-ресторан, як і окремі купе для старших та молодших офіцерів.  Перепрошую, але навіть я не можу аналізувати оте тупувате авторське белькотіння, за яке він видає розмови у офіцерському купе, а тому - пропускаємо! Дозвольте мені також не займатися аналізом розділу "Дикий Схід", бо неможливо аналізувати те, що принципово не відбувалося ніколи за описаних часів, а саме тимчасове захоплення поїзда якимось театрально-партизанським загоном "вольних казачішєк". Вся справа у тому, що за часів минулої війни не відомо жодного випадку, коли партизани або будь хто ще зупиняли і захоплювали військовий поїзд, навіть якщо він був санітарним. Все, що рухалося залізницею окупованою територією, обов'язково мало спереду і ззаду озброєні, як мінімум, кулеметами та зенітками платформи, а кожен з військових у поїзді, згідно вимог військового часу, мав при собі власну зброю, тобто відносно легше було здійснити підрив колії або обстріляти вагони, ніж захоплювати їх, як це доводить автор цього вікопомного твору. А тому, ви можете самотужки дізнатися, як вправно діяв нещодавній студент Дмитро у цій ситуації і навпаки, як незграбно - кращі кадрові офіцери-союзники. Все дійство від початку і до свого логічного закінчення звично відбувається під розливане море спиртного.

      Що цікаво, у розділі "Політична мапа Евразії у листопаді 1941-го" на початку 1940 року автор визнає, що політична мапа відповідала загальноприйнятому історичному вигляду і це добре, бо є хоч від чогось "відштовхуватись" у цій лабуді. Загалом, по прочитанню цього розділу складається враження, що Гітлер тільки те і робив, аби вгодити своїм недолугим, за Кожелянком, союзникам, надаючи їм що раз більші територіальні надбання, а також тільки і думав про те, як створити собі і Німеччині на погибель велику і могутню Україну, яка, знову ж за думкою автора, повинна стати імперією Аріаною. Зважити на те, що Кожелянко не знайомі військово-технічні питання, як і військово-географічні, легко припустити, що та ж Італія без війни завойовує у англійців Кіпр, потім Грецію та Албанію "які було завойовано не без допомоги великого німецького друга.", а Корсіку відбирає у Франції, знову не ведучи з нею війни тощо. І це все при тому, що на 1940р весь світ вже знав, що італійці самі слабкі вояки серед європейців. Важко допетрати чому автору прийшло отаке до голови: "І Гітлер, і Муссоліні, і хорватський вождь Павеліч хотіли мати на Балканах таку собі нейтральну Швайцарію. Може, стане в нагоді." Мова, за Кожелянком, йшла про Словенію, що стала незалежною після розгрому Югославії. Мене особисто дотисло оце - "може, стане в нагоді"! Бідний автор ще не придумав, для чого він створив оту кляту Словенію і куди б її притулити. Далі - гірше: "Фінляндія, прагнучи реваншу за зимову поразку, оголосила війну Совєтському Союзу." І це робиться автором весною 1940 року, коли та сама Фінляндія ще не оговталася від попередньої війни і коли СРСР ще ні з ким не веде ніякої війни! Це не маразм? А що тоді?
      І вже після того, як Італія, не оголошуючи війни, таки дала Англії та Франції "перцю", вермахт, захопивши лише Бельгію та Голландію, зупиняється на кордоні з Францією, аби підписати з нею мир. Далі всі, хто не хоче, відривають ласі шматки від Англії та Франції, які у купі з США спокійно на це дивляться, бо не бажають війни з Німеччиною і Італією. І ми повинні цьому вірити на слово, бо ніяких доказів такої небувальщини автор не наводить! А як вам такий пасаж: "Італія планувала перебрати на себе весь колоніальний тягар Франції в Африці, але пан Адольф ще не дав на це своєї згоди." І чого б того біснуватого Мусоліні повинен слухати, якщо він і без нього заграбастав територію більшу за новостворений фашистський рейх та й армія у нього така, що все і вся перемагає на раз! Як сказав далі Кожелянко перед нападом Гітлера на СРСР: "В Европі ніби все було гаразд" і мені одразу пригадався радянський мультик "Падав минулорічний сніг", де справді недалекий ГГ, намріявши собі всіляке безглуздя, просторікувато каже з екрану: "Ну і що, що я жадібнічаю, проте від чистої душі!"

      "Ввійшовши 22 червня 1941 року на територію СССР, Гітлер без особливих зусиль у жовтні взяв Москву." Оце "без особливих зусиль" і надалі буде мене чомусь найбільше дратувати протягом всього цього шедеврального твору, бо, за Кожелянком, немає нічого легше і простіше, як "переможним маршем" у стилі німецько-радянської (на ваш вибір) кінохроніки захоплювати цілий світ. Мене дрижаки беруть від неуцтва автора, через його свідомо прищелепкувате, на кшталт того, як це робить Задорнов, ставлення до минулої історії.

    Далі, за твором, роздуми Гітлера, як навести лад серед союзників під час розподілу колишнього СРСР та майбутній розгром безпомічної США за допомогою Японії. Але перед цим "на черзі великий похід в Індію. Німецькі вояки невдовзі обмиють свої чоботи в теплих хвилях Індійського океану". Ну, що, Жиріновський не привидівся? А мав би! І ще маразм від Гітлера у виконанні Кожелянко: "Цей незбагненний світ так і вабить моє арійське єство". І знову перед очима той недолугий дурник з "Падав минулорічний сніг"! Пряме влучення! І далі: "Не знати, що робити з Північним Кавказом. Ті дикі народи ... встановили ісламські порядки, ... але там дуже помітні проукраїнські настрої." Оба-на і тільки!!!
      І солодке на десерт: "Наївний Гімлер! Він навіть не помітив, як прапор його майбутнього Райху — блакитне і золоте — вже присвоїла держава-союзник, яка розростається з кожним днем, і вже захопила простори від Дністра до Волги. Так і до Тибету дійдуть! Щось треба з цією Україною робити. Ні, Білорусь їм віддавати не можна. Ця Українська Держава вже обсягом більша за Райх! В Гіммлера прапор украли, але ж кажуть, що це їхні споконвічні барви. Гм! Хто ж тоді арійці? " Ну, звісно, що не німці, а українці, телепень! Це ми прийшли з Тибету і саме ми хазяї Аріани! Нарешті і до тебе, з подачі Кожелянко, це дійшло?! "Україна! Яким олівцем штрихувати цю країну, яка розростається мало не кожен день?" - і дійсно, завойовує все навкруги, нікого не питаючи, тим більше, якусь німчуру!!!

      Для розуміння творчого задуму автора варто прочитати розділ твору "Трохи історії". Розділ починається з того, що в 1972 році у побудованій фантазією автора Україні можна знайти лише один, до того ж початковий, розділ з сталого справжнім раритетом посібника з історії України. Ось відповідь чому так сталося: "Решта розділу, як і цього підручника на загал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутності вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні". Отже, після цього пасажу можна було б цей твір так само кинути до грубки, бо яка з нього користь, коли автор зізнається, що на 1972 рік нічого не лишилося від запропонованої ним України, бо, як і при СРСР, в його, кожелянковій сільській Україні, немає туалетного паперу, а замість газових плит треба розпалювати грубки книжками. Попри все, спробуємо за допомогою запропонованої автором хронології розставити все по своїх місцях. Отже 30 червня 1941 року створюється український уряд, а 3 липня Україна оголошує війну СРСР. В цей же час створюється Державний комітет оборони, який переймає на час війни всю повноту владу в Україні і, у свою чергу, створює Національну Гвардію України, яка повинна стати прообразом української армії. Ось чим вона тоді займалася: "запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди". Цей же ДКО наголошує, що конче потрібно, аби "Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту." Звісно, що фронту боротьби з більшовиками, але на якому є всі фашистські союзники, окрім України, бо у неї є тільки новостворена Національна гвардія, яка займається виключно внутрішніми, протипартизанськими, поліційними за суттю, функціями. Я же раз навела приклад протиріччя, з яких і створений цей твір - протиріч логічних, історичних, політичних, дипломатичних, економічних тощо. Просуваємося далі: автор вказує, що тільки в липні 1941 року разом з німецькими військами у звільненні Києва приймають участь загони українських ополченців. Одразу, буквально наступним реченням, ці ополченці вже названі повітряно-десантною бригадою. Повірте на слово, але колишні кадрові військові, які читали цей черговий маразм, пластом лежали від сміху, як і від інших перлів військової обізнаності автора, як то, разом з німцями знаходиться козацький загін та козацький курінь з юних пластунів Донбасу, що, до речі, на той момент повинен знаходитися під більшовиками. Німці за часів війни й близько не підпускали до фронту жодну союзницьку військову частину, що не була проїнспектована ними на предмет боєздатності та бойового злагодження у відповідності до структури вермахту і лише наприкінці минулої війни вимушені не надто рахуватись з цим принципом.

       Як би там не було, але на липень 1941 року у творі українське військо через свою мізерність ще не проглядається. На початку серпня у української влади виникла потреба створити український воєнний флот. Біда лише у тому, що морське узбережжя Чорного моря знаходиться під більшовиками, а проти радянської Приморської армії наступає 18 румунських дивізій з німцями на додачу та аж цілий полк української морської піхоти (???). Саме в серпні 1941 року отримує під Одесою бойове хрещення і українська військова авіація. Невідомо звідки, але флот тут же якось сам собою створився і десантом знищив 6 тисяч радянських вояків! Мабуть, швиденько настругали за межами України чайок і, озброївши їх ще запорозькими гарматами, дали більшовикам прочуханки. Перепрошую за ненавмисне блазнювання, але навіть дитині зрозуміло, що наявність купи сучасних, озброєних суден не призводить до їхньої автоматичної трансформації у боєздатні військові кораблі. "16 серпня 1941 року українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ." - ось воно як!!! "Під час запеклих боїв загинули ... член Проводу ОУН М. Берштейненко." - приємно, що й українські євреї, за думкою Кожелянко, долучилися до визвольного руху.
       Восени 1941 року союзні війська визволили, окрім Севастополя, майже всю Україну, а 8 жовтня скорилася Москва. Дозвольте вас потішити ще одним авторським перлом: "Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон." Кожелянко був би щиро здивований, коли б дізнався, що піхотний радянський батальйон на 1941 рік налічував 572 військовика і що щось штурмувати значно важче, ніж оборонятися навіть за однакової кількості противників.

      Хотіла не аналізувати розділ "Шурівство", бо там, за великим рахунком немає що аналізувати. Мені не цікаве припущення автора, що найближче оточення Сталіна змогло б успішно залишити його і було б радо прийнято ворогами більшовизму. Трохи пожвавив мою увагу епізод, у якому вірний Сталіну Судоплатов знаходить під подушкою Кагановича карту великого Ізраїлю, якого той хоче розбудувати за падіння Сталіна. Припускати подібну дурню стало фірмовим знаком Кожелянко, бо тільки у цього автора хтось міг би зберігати подібний компромат під подушкою. Коли Сталін дає наказ стратити Кагановича, придуркуватий, за Кожелянко, Судоплатов перепитує Сталіна, чи не переодягнути Кагановича, як і убитого раніше Хрущова, у вишиванку. І отакий буває, як бачите, гумор - гумор від Кожелянко!

        У розділі під назвою "Огляд чернівецької преси осени 1941 року" мова йде про першу і знову єдину сторінку дивом збереженої від дьогтю газети "Дзигарок" від 3 листопада 1941 року. Зверніть увагу ще раз на число, яке збігається з днем приїзду головного героя до Чернівців. Ви, мабуть, пам'ятає того славнозвісного оселедця під цибулею, що він наминав у першій зустрічній кнайпі і знову ту ж страву їсть він того ж дня у ресторані з Генцею. Перша думка, що приходить до голови: або наш герой закоханий у ту страву, або нічого кращого на той момент чернівецькі заклади харчування запропонувати не можуть? Тепер звернемося до опису бенкету, що давав у переддень приїзду Дмитра український губернатор і який відвідали репортери "Дзигарка": "... У розкішній залі ресторану “Прут” було тепло, світло, затишно і ніби не було за вікном мокрої осени з жовтим листям, прибитим косим дощем до бруківки, а десь на сході — кривавої війни з нечуваним героїзмом і кров'ю — ворожою неправедною і нашою — священною. Зібрання було найвишуканіше, яке тільки могло бути у цих провінційних Чернівцях. Чоловіки — або у військових одностроях Українського війська, або у фраках, як пан губернатор... Я помітив, що фальшивих прикрас на жінках майже не було, а шпильки їхніх італійських черевичків зовсім не стоптані, і ще раз відзначу — ми йдемо до Европи!...На карафці з горілкою, принесеній з холоду, я помітив краплину, прозору, як сльоза — губернатор проголосив тост за Україну, і кельнери налили нам золотистого шампанського “Вдова Кліко”, яке ми продумано і неквапом заїли червоною і чорною ікрою, сьомгою і салатом зі спаржі та вижницької шинки. Під французьких устриць подали “Абрау-Дюрсо”, а під кримське шампанське, перейменоване самими виноробами на “Козака Мамая”, подали патріотичні канапки з овечою бринзою і холодною бараниною. З їжі ще було: асорті зі свіжих овочів, баклажани, смажені з яйцем і помідорами, язик заливний, помідори, фаршировані грибами, асорті м'ясне, сир фарширований, рулет із чорносливом, жульєн, самбук зі слив з горіхом, бануш, деруни, вареники з вишнями, млинці з молоком, горіхами і медом, цукерки “Пташине молоко" і такий же торт, але це вже на десерт. Потім надійшла черга міцніших напоїв. Кельнери ненав'язливе опитували гостей, хто якого напою бажає. Більшість із патріотичних мотивів, а, може, просто через низький смак, обирали “Українську з перцем" новоселицького розливу або львівську горілку “Гетьман”. Подали рибу — смажену форель, заливну осетрину і, як данину українській екзотиці, — карасів у сметані. З-поміж вин своєю шляхетністю виділявся білий колекційний “Барзак”. До смажених фазанів подали червоне “Божоле”, а до молочних поросят, які кумедно тримали в писках кружальця цитрини, — угорський солодкуватий “Токай”. Про такі дрібниці, як анчоуси у соусі “піке” з оливками та гриби по-путильськи під коньяк “Наполеон” і віскі “Джек Даніель” чи сир “Рокфор” із Женеви і паштет із гусячої печінки з трюфелями зі Страсбурґа під лікер “Амаретто” і вермут з боржомі й згадувати не хочеться". Що дивно: у чому тут полягав авторський задум, за яким цей бенкет у дрібницях описують газетярі наступного дня в тому ж "Дзигарку"? Ще українські війська тільки почнуть перетинати кордон Буковини у напрямку Чернівців, ще в місті ночами сваволя румунської сигуранци, ще скрізь вільно пасуться юрмами румунські офіцери, а з українського - лишень прапор на будівлі мерії і поодинока вивіска українською на якійсь підозрілій кнайпі. Адже ж мова йде про одні й ті ж самі Чернівці 3 листопада 1941 року - за 3 дні до переможної антибільшовицької дефіляди-параду на Червоній площі переможеної Москви.

        А тепер саме головне: розділ "Глобальна експансія, як архетип", роз'яснює все у цьому творі для тих, кого ще не переконало попереднє авторське базікання. Якщо ви сидите, то негайно підводьтеся, аби стоячки до вас дійшло слово авторське - слово прозріння: "Пасіонарний вибух, який потряс евразійські простори і привів у рух приховані важелі одвічного арійського архетипу, спричинив не лише виникнення нового Райху на північних кресах цього згаданого геополітичного масиву, а й визволив із-під столітніх чужорідних нашарувань викристалізуване диво з міцною державницькою основою, прихованою під попелом колонізаторських фальшивих декорацій, під назвою Українська Держава." Не знаю, чого тут більше - пафосного марення самозакоханого шарлатана чи до часу прихованого маразматичного слововиверження доморощеного філософа-аматора. Ще не сідайте, бо далі буде обґрунтування вищенаведеного, яке мені доводиться наводити повністю: "Потенціал арійської нації, націлений на опанування своїх природніх територій, не може бути нереалізованим на тому чи іншому відтинку історичного буття. Тут варто згадати відому теорію циклічности, яку низка провідних учених-геополітологів цілком резиґнують, але евентуально її можна використати для підтвердження нашої тези, яка покликана засадничо обґрунтувати неухильне просування української нації на схід. Українська нація завдяки, з одного боку, своїй історичній місії бути хранителькою і водночас засновницею всієї арійської раси. З іншого, завдяки своєму існуванню в ілюзорно бездержавному стані (бо латентно державницька структуралізація української нації розвивалась не дискретно, як виглядає на поверхні історичних фактів, а таки перманентно) зберегла ґлобалістичний потенціял експансії арійства на схід і південь у майже первозданній чистоті.

Україна як законний терен найдавнішої арійської нації — українців — має свої природні кордони і мусить опанувати їх. Але ці кордони є двох плянів: першого — ті, що життєво необхідні і обґрунтовані впродовж тисячоліть як розвитком нації, так і впливом на неї ландшафтів, автентично питомих лише для певного етносу. І кордони другого пляну — теоретично можливі й практично зреалізовані лише при певному збігові обставин, властиві менталітету тієї чи тієї нації. Границі Першого Пляну — білоруські болота на півночі, узбережжя — все! Чорного моря на півдні — вже можна вважати опанованими. Проте на заході і на сході вони ще формуються, але експансія в той та той бік дає простір для набуття Україною в майбутньому назви Імперія Трьох Морів (Чорного, Каспійського і Балтійського). Про Границі Другого Пляну говорити передчасно, можна лише сказати, що тут треба оперувати такими географічними топонімами, як Урал, Альпи, Ардени, та гідронімами — Волга, Атлантика, Ла Манш. Тож вперед, залізні лицарі, під сяйвом Золотого Тризуба на синьому тлі!"

        Ось тут і закінчитися цьому програмному у всіх відношеннях твориву, як на сцену виходять вищі сили - Постійна Президія Ради Великих Махатм Шамбали на чолі з його Координатором - Махатмою Лі Коваленко, до якого приєднуються Махатма Рабіндранат Джексон, Махатма Ятамото Хіро і ще десять подібних. Координатор напередодні зійшов в астрал з звичайною контрольною інспекцією і раптом побачив, що там точаться запеклі бої і тепер таке саме повинно розпочатися і на Землі. "Панове Махатми, ми сьогодні мусимо спрямувати цей астральний бій у русло, вигідне Вищій Ієрархії Сущого, і не допустити, аби цим скористалась Нижча Ієрархія такого ж Сущого. — промовив Махатма Лі Коваленко. — оголошую таким чином безперервний сеанс медитації аж до повного виявлення переможця й остаточної поразки однієї з сторін". Ви думаєте, що у НЛО інопланетяни? Насправді, за автором, то  є Махатми і у відповідному розділі твору він це елементарно всім нам доводить!!!

       А ми поки що почитаємо листа Генці до Дмитра з розділу "Епістолярне": "хоч тепер у Чернівцях ввечері є куди піти — оперета є, кабаре теж, а ще цей, як його, кінематограф" - це така собі цеглинка в румунський город, бо за Кожелянком, всього цього не було за румунської окупації Буковини. Щиро не розумію, нащо і кому потрібна подібна брехня, якщо все вищенаведене якраз і не переставало існувати в Чернівцях за їхнього панування, бо просто не було причин закривати все те, що так подобається представникам будь-якого панівного класу. Далі: "ти скажеш, що то не люди, а інтеліґенція" - дивно, як на мене, що недовчений студент - наш український герой, батько якого сам є представником тієї інтелігенції, вважає, як і Ленін колись, що інтелігенція не є людьми.

      Потішив епізод з приїздом Гітлера до Чернівців, де той виступав перед місцевими жителями, чого в дійсності той ніколи не робив в жодній з країн, ні союзницьких, ні окупованих. Від України Гітлера супроводжував аж цілий губернатор Буковини, а Кожелянко і тут перевершив себе, бо міг замість губернатора вписати і мера Чернівців. Мешканці ж Чернівців перед виступом фюрера ще й встигають за так натовкти один одному пики. 

       Далі йде розділ "Дикій Схід-2", де генерал-лейтенант, перепрошую, генерал-хорунжий, командувач українських військ спеціального призначення чомусь на вухо ставить бойове завдання молодшому лейтенанту, знову перепрошую, хорунжому Левицькому захопити "вуйка Сталіна" саме до 7 лиспопада - роковини радянської Жовтневої революції. За успішне виконання обіцяє зробити головного героя аж цілим лейтенантом або навіть капітаном чи взяти до себе у ад'ютанти. Дізнавшись від Дмитра, що той у нагороду хоче бути на урочистому параді Червоною площею Москви, генерал трохи не вмирає від страху, бо майбутня парад-дефіляда є таємницею з таємниць союзників. Загалом, всі розмови персонажів протягом всього твору нагадують, без жодного перебільшення, балаканину підпитих малоосвічених людей, яких якимось дивним чином раптово змусити у цьому спектаклі грати ще й і невластиві їм життєві ролі. Цікаво ще й таке: Гітлер хоч знайшов капітана Скорцені для виконання ризикованих завдань, а автор "Дефіляди" спромігся лише на молодшого лейтенанта для захоплення якогось там "вуйка Йосипа". До колишнього нквсника, а тепер радянського зрадника Черевичкина-Башмачніка у українській військовій формі без відзнак, дивний генерал звертається "друже", аби той показав на прихопленій під час втечі мапі великого масштабу план розташування сім кіл захисту бункера Сталіна.

        Для повноти інформації: ці сім кіл складаються з "Сємь колєц защіти, дєлают ставку товаріща Сталіна практічєскі нєпріступной ні с землі, ні с воздуха. Пєрвоє кольцо — ето танковая армія, которая может остановіть бронєтєхніку протівніка. Второє кольцо — трі ряда окопов, гдє чєрєз каждий мєтр сідіт пєхотний ванька с автоматом в руках. Трєтьє кольцо — двєнадцать зенітних дівізіонов, оснащьонних прожекторамі, для авіаціі, оні уже сбілі дєсяткі “юнкєрсов” і “мєссєршмітов”. Чєтвьортоє кольцо — опять танкі і самоходкі. Пятоє — опять зєнітниє батарєі с прожекторамі. Шестоє — опять пєхота, но уже с пулемьотамі. І, наконец, сєдьмое — двє дівізіі НКВД — звєрі, вооруженниє до зубов, у каждого — автомат, пістолет, гранати, бінокль, в каждом отдєлєніі пулємьотчік, і снайпер, і радіст, вмєстє с водкой ім видают кокаін..." Згідно українському плану "Дмитро зі спеціальною чотою в тридцять осіб летять на найновішому українському транспортному літаку київського авіазаводу “Анті”, а щоб їх не збили зенітники, літак робить нечуваний маневр — набирає максимальну висоту, а над самим бункером тов. Сталіна різко знижається, викидає Дмитрових парашутистів, знову набирає висоту і летить собі геть. Дмитро зі своїми відчайдухами у формі енкаведистів пробираються в бункер, арештовують тов. Сталіна і з боями йдуть на з'єднання з бронетанковою україно-німецькою бриґадою, яка залізним кулаком має прорвати “сємь колєц защіти” з півночі."
        Мабуть, щось додавати принципово не варто до запропонованого Кожелянко плану, окрім маленького доповнення - аби себе не демаскувати відкритими парашутами, українському літаку я би порадила опуститися, як можна нижче, щоб наші відчайдухи могли просто вистрибнути без парашутів на голови нквсників. По успішному виконанню завдання всі сідають у чотирьох моторний Ту-95, який був створений лише у 1952 році і мав, до речі, якісь там турбогвинтові двигуни.

      Справжню ж маячню, написану ніби у 1995 році від імені учня 7 класу якоїсь чернівецької гімназії за вищезазначеним твором того ж Кожелянко, не маю за потребу аналізувати, бо то є квінтесенція цієї ж збірки авторських маразмів, лишень у стислому і ще більш гіперболізованому вигляді.

    Апофеозом же всієї цієї нісенітниці є передостанній розділ у творі - "А ми тую червону калину". Здавалося, що мене у цьому твориві ніщо вже не зможе здивувати, але я помилилася - автор таки спромігся скакнути вище власної голови. У цьому розділі розповідається як легко і невимушено, кількома реченнями можна створити за три місяці повністю боєздатну та відмобілізовану, а головне, найсильнішу армію у світі, до того ж озброєну кращим у світі озброєнням виключно власного виробництва, починаючи від танків, літаків до самострілів. То якимось іншим країнам та народам на це треба десятиріччя, а справжнім арійцям-українцям і трьох місяців забагато!

        Нарешті світло у кінці тунелю - передостанній розділ "Сімнадцять миттєвостей зими": перед нами Швейцарія і наш герой Дмитро, у якого "у лівій внутрішній кишені його піджака лежав у сірій шкіряній палітурці паспорт громадянина Швейцарської Конфедерації на ім'я Дітера фон Левітскі, вільного адвоката за фахом", і який "зразу не вийшов із двірця, а попрямував до ресторану, не роздягаючись і не залишаючи швейцарові валізи, підійшов до шинквасу". А чого, всі ж швейцарські ресторани не вважаються ресторанами, якщо в них немає шинквасу. І роздягатися в них не прийнято, бо в одязі і стоячки більше влазить! Дмитра ж більше за все здивувало, що у швейцарських ресторанах чомусь подають справжню каву! Я б сприйняла за належне, коли Кожелянко написав би, що і в поїзді Дмитро не роздягався і спав також у верхньому одязі! Чимось же повинен у кращий бік відрізнятися вітчизняний Джеймс Бонд від своїх недолугих закордонних клонів.
       Трохи далі нас чекає зустріч з українським розвідником Штірліцем-Максимом Ісаченко, якому Дмитро передає пакунок-вісточку з ненькі-України - "біла паляниця — хліб, якого не дістати в Берліні, дві головки часнику, дві золоті цибулини, шмат добре прокопченого сала, два кільця домашньої ковбаси і — о, ненько, — тричверткова пляшка доброї української горілки з перцем." Про перипетії вбивства Дмитром агента Московського царства, Мюллера я не згадую, бо це ще одна, чергова дитяча казочка від Кожелянко.

      Закінчується твір, власне, дефілядою, яка виглядає звичною вже феєрично-барвистою сумішшю вистави ааторського театру-буфф та дешевої циркової антрепризи і тут Кожелянко розстарався на славу, аби показати нам це довести. По закінченню ж дефіляди всі персонажі дружньо йдуть продовжувати пити те, що не встигли випити до та під час самої дефіляди!!!

         В якості висновку: шановні читачі, добре що ми маємо власну історію, в якій є все - і добре, і погане, але це є історія народу, якому немає за що стидатися. Борони боже нас від того, що написано в якості її альтернативи Кожелянком. І мені одночасно і стидно, і прикро за те, як зображена у його творі Україна та її народ. На превеликий жаль, багатьом українцям не цікава власна історія і вони без жодного здивування, а деякі і з насолодою, ковтають цю збірку дешевих маразмів. Ще раз переконалася, що зазвичай з під пера журналіста не виходить нічого, окрім модної коньюктурщини. Звичка шукати серед моря інформації дешеву сенсаційність підвела автора цього твору. Мені неприємно, що свого часу дехто з відомих людей мистецтва доклав зусиль, аби створити навколо цього твору нездоровий ажіотаж на порожньому місці, через що інші читачі витратити свій час на читання цієї беліберди. Хотіла зупинитися на мові, на якій написаний твір, але пригадалася історія, як свого часу чернівецький літературний редактор-літня, досвідчена жінка перед друком видряпувала з твору всілякі мовні неоковирності та помилки і вирішила це пропустити, бо дуже багато помилок відкорегувати не вдалося і це надто вже кидається в очі. Невже немає нічого позитивного у цьому творі? Якщо ж вважати знущання над альтернативною історією фантастикою, то Кожелянко перший, хто на це спромігся і довів, що нічого неможливого у цьому немає

                                                                                                                      Ваша Samnasam