"КОТИГОРОШКО АБО ЖИТТЯ ЗА ДИКТАТОРА ГОРОХА"
Я дочитала, я дочитала ЦЕ, я спромоглася дочитати ЦЕ до кінця, я знайшла у собі сили і витримку, аби дочитати ЦЮ ГРАФОМАНСЬКУ МАЯЧНЮ! Чого тільки я не читала до цього часу неймовірно тупого, але цей "ШЕДЕВР" заслуговує на головний приз серед кращих здобутків графоманів усіх часів та народів. Окремим призом з радістю нагородила би людину, яка у видавництві "Кальварія" дала життя цьому справді вікопомному твориву!
Пройшло вже кілька днів після прочитання твору, а я все тягну "кота за хвіст", бо не можу змусити себе написати аналіз цього твору. Написати просто рецензію замало, бо знайдуться, як це було раніше, є і буде завжди, дотепники з числа кожелянкових адептів, які з піною у рота будуть верещати, що у моїй рецензії немає посилань на твір, а тому я займаюся наклепництвом у його первинному вигляді. Одразу хочу попередити, що всі кожелянкові маразми взяті у лапки, аби ви не подумали, що я то сама напридумувала. В текстах у лапках збережена авторська орфографія.
Перше враження: за сюжетом на вас чекає трохи змінена в деталях, але однотипна за "Дефілядою" розповідь про чергове стрімке кар'єрне зростання ще одного "дикоростущого" молодшого офіцера до висот диктатора всія України. Це зростання відбувається звичним для Кожелянко способом - за допомогою всеукраїнських подвигів на ниві військового служіння намріяної ним Україні, які цього разу просто нумеруються: подвиг №1, подвиг №2 тощо, які здійснюються ГГ, незалежно від складності завдання чи кількості ворогів, зазвичай невимушено-легко, аби не сказати, буденно.
Початок твору має всі підстави для того, що буде цікаво і автор попервах справджує наші сподівання, бо твір починається з дуелі за кілька годин перед випуском з військового вищу між ГГ- Вишнеславом Котигорошком (сином власника великої ферми з вирощування гороху, що йде на стіл імператорам Китаю, Гелії та президенту України) та круглим сиротою Титом Яблуненко. По закінченню поєдинку, як і протягом всього твору ми ще не раз переконаємося, що нашому герою не властиве почуття благородства, а тому він, залишаючи людину з вкрай не типовим для майбутньої української влади, примітивно простим, якимось плебейським прізвищем, жити, говорить йому: "Ось цей набій, Яблуненко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться." В якості невеличкого спостереження: автор, що у цьому творі, що у "Дефіляді" принципово не жалує своєю увагою персонажів, які не належать до когорти "людей з грошима". Але менше з тим, бо зачин твору зроблений - читач зацікавлений, а автору лишається не втратити, так би мовити, ініціативу і продовжити вражати уяву не менш цікавим розвитком сюжету. На жаль, але автора вистачило лише на більш-менш цікавий початок, бо далі починається та маячня, яка нагадала мені гірший випадок марень пришелепкуватого кінематографічного Бальзамінова. Трохи мене збентежило, коли прочитала, що за 4 роки навчання у "Чернівецькому військовому інституті імені 300 Героїв-парашутистів" випускник повинен, окрім "галерної каторги з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками" ще й досконало оволодіти кожною з 32 дисциплін, що подає нам автор: "... а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською." Вас нічого не насторожило? А повинно було, бо можна тільки гадати, а яким саме фахівцем надширокого профілю повинен бути випускник подібного вищу.
Ось і підійшов час дізнатися, що то за країна, яка вимагає подібних випускників. А країна ця Україна, яка наразі є світовою наддержавою, бо випускники "чернівецького веенезу" призначені "захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні-поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони (якими, мабуть є території сучасних Росії, США та Канади, але про будь-яку можливість їхнього існування, навіть у минулому, автор сором'язливо замовчує, хоча і визнає, що Аляска таки існує), на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах". І куди там після Кожелянко якомусь ницому Жириновському з його російськими чоботами на березі Індійського океану!?
Та держава складається власне з України та "Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України." Ще у творі присутні на другорядних ролях ближні та дальні союзники України: Китай, Іран, Гелія, Арабія, Лемурія, Індія, Ацтекія, Туран та держава-антагоніст України - Атлантида, якими відповідно правлять "король Германії, президент Гелії, імператор Турану, шах Ірану, прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії."
Тією кожелянковою Україною керує президент Охриміян Трипільський, який внаслідок військового перевороту змістив свого попередника президента Вовкослава, який, як побіжно зізнається автор, був обраний всенародно. Причиною ж перевороту було те, що "ех-президент Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!" Надалі ми дізнаємося, що насправді Трипільський є ставлеником тріумвірату трьох українських олігархів Крутивуса (насправді, як виявляється Крутипейса), Вернидуба та Вернигори, які з часом, невдоволені правлінням Трипільського-Тріпака, знищують і його, аби самим керувати країною. Аби визначити, хто яку посаду буде обіймати, вони тягнуть папірці з кашкета завжди п'яного шефа української таємної поліції, який валяється десь неподалік.
Що ще цікаве з життя тієї України: за весь твір жодного слова не прочитала, а хто є такий і як він виглядає та чим він займається, отой міфічний український народ. Він як би десь є, але мова про нього ніколи не їде. Також у цій дивовижній країні-Україні є єдина офіційна Всеукраїнська Помісна Законопослужницька церква аж з двома патріархами одразу - в Києві та Царгороді (знак цієї церкви, яким треба покривати чоло, є контур яйця з крапкою в центрі), єдина Пан-українська партія, Верховна рада України, ззовні країну охороняють ВНУ - Військо Непереможне Українське, а всередині країни стоїть на варті ТАДЕПО - Таємна Державна політична поліція. Тільки дві останні державні структури мають привілей у тій кожелянковій Україні носити чоботи, які є істинною причиною, чому випускники "чернівецького веенеза" йдуть через всі навчальні чотирирічні тортури: "знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало!" А загалом, все, як і положено півникам будь-якої опереткової армії якоїсь бананової країни. Але головне, чим так переймається Кожелянко: це чоботи, які ще не раз будуть фігурувати протягом твору.
Нашому ГГ - Котигорошко призначено служити "на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами Каспійського моря". Але поки що, за усталеною традицією, офіцери-випускники повинні обов'язково добряче нализатися спиртного, потрощити заклад громадського харчування та побитися у парадному одязі з цивільними , а потім до ранку "зализувати рани" в обіймах чернівецьких повій. І спробуй-но не підтримати цю традицію, якщо на неї так схвально ставиться тогочасна влада та українське суспільство.
Дещо про спиртне: "в колах чернівецьких плейбоїв найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах." Загалом персонажі твору п'ють здебільшого закордонні напої, а наш ГГ налягає на віскі, а ми хоч таким чином, з назв спиртних напоїв, можемо дізнатися про звичні для нас місцевості, місця яким на кожелянковій мапі світу не знайшлося. До речі, не варто очікувати прочитати щось про Францію, Англію, Іспанію, Італію, Прибалтику, Білорусь або Австралію з Японією - їх просто ніколи не існувало у природі, а єдиною згадкою про Італію є якісь вузькі генуезькі штані, що є модними в якоїсь, не менш міфічної, української богеми, єдиним представником якої у творі є співак тужливих українських пісень, бандурист Кобзо-Кобзаренко
Новопризначений чотар Котигорошко командує одним з "блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів". Під час перегляду футбольного матчу між українськими командами Києва та Царгорода, він мимохідь та знову ж таки невимушено-легко розплутує таємницю, до розгадки якої десятиліттями не змогли навіть наблизитися розвідники трьох країн. Аби пересвідчитися у правоті власної здогадки він відкриває "файл з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ." Ось воно так завжди і є: всі надтаємні таємниці Генштабу у тебе завжди під рукою і не біда, що ти лишень новоспечений "взводний Ваня" на якомусь блок-посту у чорта на рогах! Відтоді "кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази" - просто заходив і брав, що хотів і ніхто цього не бачив і не знав, бо це суперчотар! Вияснивши, що головний пірат - адмірал Веслоу є телепатом, наш ГГ "включає всю електроніку бункера (мабуть і електробритву теж увімкнув), щоб телепату "фонило", а сам "вирішує знищити піратську підводну базу". І тут, ми дізнаємося, що до Котигорошкового блок-поста було "прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу". Аби у вас не виникало зайвих питань, а чому власне якійсь лейтенант командує "потугою", яка є трохи не усім сучасним українським флотом разом з ВПС прикордонних військ, Кожелянко заднім числом пояснює, що "Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом "Шлях Сагайдачного". Може уряд одночасно з нагородою ще і призначив Котигорошко командувати цією військовою армадою, забувши, однак присвоїти нашому ГГ хоча б звання старшого офіцера?!
Для тих, кому це цікаво, чота - це підрозділ, що організаційно входить до складу роти, відповідно, чотар - командир чоти, що у сучасному розумінні відповідає командиру взводу, кількість підлеглих якого у піхотному варіанті не перебільшує тридцяти чоловік, і саме з цієї посади зазвичай і починає офіцерську службу випускник-лейтенант, аби, після двох років служби на цій посаді, отримати звання старшого лейтенанта. На жаль, авторське неуцтво жодним чином не змінилося з часів написання не менш шедевральної "Дефіляди".
Так як, за Кожелянком, ГГ сам собі командир, то він "дає наказ підлеглому чотарю-лейтенанту йти бойовим катером у Астрахань". А що тут такого? Куди захотів - туди і послав! Нікого не питаючись, наш ГГ з усім своїм флотом і собі йде під Астрахань і далі, трохи не одним реченням та десятком глибинних бомб змушує капітулювати піратське лігво у вигляді величезного підводного човна. А чого б і ні: це ж так легко і простіше, ніж зьобати соняшникове насіння: "Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий. Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню." І нічого ворогу не вдіяти, як здатися у полон, бо за Кожелянком, підводний флот дуже і дуже деградував і став за технічним прогресом гіршим, ніж було до часів другої світової війни. І яке воно, Каспійське море надвелике та глибоке, що величезний піратський підводний авіаносець сам по собі утворився у ньому і без усяких перешкод роками то випливає, то поринає у його глибини, залишаючись весь цей час непомітним ніяким технічним засобам трьох союзних флотів і тільки у чотаря Котигорошко є на катерах сканери і саме він знає де та як ними треба користуватися, аби стати на заваді невловимим міжнародним піратам. Але від власної ініціативи навіть наш ГГ трохи перепудився: у раз невдачі він очікує на розстріл перед строєм, як це завжди і робилося у велику вітчизняну війну у радянських військах.
Від цієї миті навала словесної маячні починає безупинно та неконтрольовано зростати і тільки моя впертість у бажанні все таки дізнатися, чим же усе закінчиться, не дала мені перервати дочасно читання.
Далі за тестом: "Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками." Ще у "Дефіляді" відмітила дивну тенденцію стосовно фантастичної винахідливості Кожелянко до вигадування та детального опису нових українських нагород, яких, на його, думку, так не вистачає сучасній Україні. Окрім цієї дивної нагороди та вже згадуваного ордена "Шлях Сагайдачного" на вас чекають медаль "Чисті руки", медаль "Гаряче серце" (а чому не "Холодні ноги?"), орден Срібний Хрест "За відвагу", медаль "Неземна слава" і ще багато чого подібного.
Під час не менш щедрого нагороджування іранським шахом, наш ГГ травмувався, підсковзнувшись на палубі корабля, а тому "у елітному шпиталі при Генеральному Штабі ВНУ хворого ГГ "відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет"... які "усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.." Не менш непересічне виглядають за Кожелянком і опозиційні ЗМІ: "Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторові органу цека — газеті "Народний каламар", настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди". Отакі вони провідні політичні та соціальні інститути України за статусу наддержави!!!
Визнаний національним героєм України наш ГГ починає робити те, що найбільше за все подобається описувати автору у своїх творах - він починає кар'єрно зростати, але, якби прибрати всі гіпертрофовані подробиці (у що він починає вдягатися, їсти-пити за новим статусом, як облаштовується за новим місцем, які нові емблеми, нагороди та пошанування отримує тощо), то половину твору можна з легкістю пожбурити до смітника.
Після лікування офіційного "бойового" поранення ГГ отримує нове призначення до начальника над-таємного "Управління "М" генерального штабу Війська Непереможного Українського, де його першим здивуванням було те, що жінка-ад'ютант цього начальника "виявляється, не є стовідсотковою дурепою!". Упс!!! Далі вже довелося дивуватися мені: генерал-полковнику, начальнику цього над-таємного управління повсякчасно доводилося "маскуватись під хворого, літнього та немічного спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку", а тому "одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини", тобто роками, всіма можливими способами прикидався таким собі телепнем і це круто!!!
Під час розмови це опудало у генеральській формі каже нашому герою: - "А тепер слухайте страшну військову таємницю." Після цих вікопомних слів з вуст кожелянкового генерала генерального штабу Війська Непереможного Українського вже можна було і не читати далі. І справа зовсім не у тому, що пригадалися з далекого дитинства кіношні Карабас з Дуремаром з його сакраментальним "Я відкрию тобі страшну тайну"
Однак, попри все, рухаємося далі, бо за новим призначенням у чернівецьку сотню бойової магії ГГ відтепер "буде розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію." Це зовсім новий, нікому невідомий вид магії, про сутність якого не знає і сам командир магічної сотні. Все як і повинно бути: зроби те, не знаю що. Наш ГГ нічого немає від магії, але він повинен очолити чоту, розробити з нуля цю новітню магію і навчити неї підлеглих йому магів. Ви думаєте, наш герой знітився від такого завдання? Аж ніяк, бо ніяке навчання принципово йому не потрібно, так як, на думку автора, кожний арій-українець з пелюшок є готовим природнім магом!!! І ось "Після шести місяців напруженого тренування Котигорошко зрозумів, що мусить доповісти начальству про свою якусь бойову готовність." Оце "про свою якусь бойову магію" вартує того, аби продовжувати читати далі. Мова ж йде про те, що ГГ за 6 місяців не просто опанував бойову магію, але й, за суттю, створив з нуля її новий різновид, яким володіє у цілому світі він такий один. І не додаси нічого, бо задля цього ніякого таланту у такій дрібниці, як опанування магією, для випускника Чернівецького військового вищу надширокого профілю не потрібно і може бути за принципом!!! Сміх сміхом, але я вважаю, що не всі збагнуть сутність тієї нової бойової магії і я, з свого боку, хочу трошки пояснити цей фантелемент, якій на мою думку, так і не відіграв ніякої суттєвої ролі через свою малозначність у розвитку сюжету. Так ось, всі, за втором, українські бойові маги впливають на кінцевий об'єкт через духів-посередників, а Котигорошко винайшов спосіб, як все те саме робити, проте без чийогось посередництва, а напряму.
Перевіркою нової бойової магії став наказ генерала Доброзола про наслання "імпотенції на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.", для чого "Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом". Ніч чомусь може бути, за автором, і глупою, а ось цікаво, як вночі додають секретності затемнені вікна на джипі? Експеримент вдається і всі учасники щиро радіють та обговорюють, що і як у ворога "не стоїть" і обіцяють один одному поставити пляшки спиртного за гарно виконану справу. Найбільш цікаво те, що якась захланна Атлантида все ще протистоїть Україні, якщо без жодних перешкод з її боку можна не тільки шпортатися її астральною територією, але й робити що завгодно.
За цей подвиг з імпотенцією учасники отримали чергові брязкальця, а хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника, а його товариша, осавула Побивана, окрім всього, нагороджено ще й грошовою премією, яку вони негайно пропили. Ви спитаєте, а як там стосовно винаходу ГГ нового виду бойової магії? Це, за Кожелянком, така дріб'язкова дурня, що і згадувати про неї не варто і, дійсно, більше у творі бойова котигорошкова магія ніде не використовується і не згадується взагалі.
Не можна обійти тему кохання у цьому творі хоча б тому, що ГГ доводиться кохати одночасно дві жінки - опозиційну журналістку та позашлюбну дочку міністра оборони, яка у творі виступає у образі жінки-ад'ютанта начальника надтаємного "Управління "М". Вкрай цікаво читати міркування Котигорошко стосовно того, кого з цих жінок він буде тримати за дружину, а кого з них - за коханку. Одночасно ГГ весь час гнітить те, що він надто мало часу може приділяти аж двом коханкам одразу, бо цього разу його відправляють охороняти українську психотронну зброю у одній з українських пірамід у Єгипті. Аби всі бачили, яке наш ГГ велике цабе, на Котигорошко "закодований знак управління "М" — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну "М", ієрогліф "алеф", тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки". Не менш цікаво, як автор, виклав те, у чому полягала тамтешня служба ГГ - "кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати!" І так по 8 годин на день! Цікаво не те, що він за 2 роки так нічого і не "впильнував", а те, що інші 16 годин на добу його ніхто не заміняв, бо чота Ярне - це він сам і є тією чотою! Він повинен був 8 годин щоденно відробити (відсидівши-відлежавши-відстоявши) , а потім був вільний. Але що саме треба було робити, він і сам не знав, і ніхто не знав - отака вона служба бойового українського мага! А яка невимовно важка! З іншими офіцерами наш ГГ мови не знайшов, бо вони лише грали у більярд та цілодобово пиячили. У більярд він не грав, а напивався лише раз на тиждень - через похмілля. Чимось корисним зайняти ГГ автор чомусь не додумався, окрім, як від нудьги наш ГГ "вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної "варти" буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно).За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим....А потім Котигорошко має здійснити свій Головний Подвиг. Лише він має зробити ЦЕ. А щось іншого, як пермога над Атлантидою, й бути не може!...Котигорошка нагородять усіма орденами-медалями, які лише є, присвоять йому військове звання "генералісимуса" та цивільний титул "Рятівник людства", а потім проголосять довічним диктатором України. І ось він виходитиме кожної неділі на балкон свого імператорського палацу на Майдані Незалежности у Києві і промовлятиме до свого українського народу... Ні, до цілого людства, бо всі електронні та друковані засоби масової інформації розноситимуть його слова цілим світом." - і до чого пересічному українському читачеві вся оця кожелянкова маячня?
Спробуйте спокійно витримати ще один наступ наступної дурні: "Котигорошко, аби передчасно не з'їхати з глузду і не вчинити якусь дурницю, уже почав себе готувати до того, що рано чи пізно якась одна з його коханих одружиться з чужим чоловіком. Тому треба починати страждати вже відтепер. Але за ким? Хто з цих двох тепер таких лагідних і щирих дівчат через якийсь час (після того, як він одружиться з однією) зробить його життя нестерпним від постійного болю? Наразі це важко з'ясувати, тому треба відпрацьовувати обидва варіанти. Котигорошко як зразковий офіцер любив порядок в усьому, тому впорядкував і цей свій тренінг превентивного страждання. Він розробив графік, за яким парними числами місяця він з 18.00 до 20.00 дві години тужив за Яриною, а з 20.00 до 22.00 рівно стільки ж часу — за Небославою, а непарними числами порядок страждання змінювався на зворотний: спочатку — за Небославою, а потім за Яриною... З часом Котигорошко так звик до періодів туги за "втраченим коханням", що коли настрій у нього був далеко не сумовитий, то він із великими зусиллями змушував себе займатись цими стражданнями. Все-таки він був вольовою людиною.", бо "Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу)" Щодо вольової людини то про це ще баба, як то кажуть, навпіл казала, а те, що автор писав твір у не зовсім нормальному стані, видається більш вірогідним.
Одного разу від нудьги його рятує товариш-бойовий маг: "Отож, Вишнеславе, — говорив Котигорошкови осавул А.Г.Ріппа телефоном, — двадцять першого вересня рівно о двадцять першій годині двадцять одна хвилина ти маєш зосередитись і замедитувати на ось цьому талісмані, який я послав тобі електронкою. — Котигорошко вже мав перед собою білий аркуш з видрукуваною принтером якоюсь карлюкою. — Замкнись у своїй кімнаті, Вишнеславе, — напучував Котигорошка осавул А.Г.Ріппа, — вимкни усі засоби зв'язку, освітлення, телевізор і довго дивись на печатку "Лемегетон". Потім прийду я і проведу для тебе цікаву екскурсію." - Куди там іншим фантастам, коли наш ГГ успішно медитує за допомогою електронної пошти!!! І справді, у призначений час А.Г.Ріппа з'являється перед Котигорошком - ось вам і телепортація у чистому вигляді! І знову напрошується висновок про марність боротьби якоїсь там Атлантиди з Україною, якщо є телепортація, якою щосили користується українська армія. З іншого ж боку якось прикро, що нашому герою чомусь не довірили тепепортаційних можливостей.
Автор таки зрозумів, що майже зупинений через відсутність будь-якого руху сюжет треба якось пожвавити і здійснює силами тріумвірату українських олігархів черговий переворот в Україні, для чого президента Трипільського-Тріпака вбиває старий знайомий нашого ГГ, "чорний маг шостого ступеня Ордену Порожнього Місяця" і за сумісництвом "великий шкурник" Тит Яблуненко, який працює на тайняків - тобто таємну державну поліцію. Після виконання завдання Яблуненка у своєму кабінеті труїть сам шеф тайняків, непросихаючий від спиртного генерал Буха Копитович. Вмираючого непритомного Яблуненко чомусь везуть не в трупарню, а під охорону двох таємних агентів у спецшпиталь. Звісно, що Яблуненко успішно збігає, попутно вивівши з ладу своїх наглядачів і ховається на "конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами", де заодно вживає протиотруту. Потім, прихопивши фальшиві документи неіснуючого офіцера, біжить не куди не будь, а саме туди, де саме служить Котигорошко, аби за всіма законами "рояля у кущах" померти у того на руках, за кілька годин встигнувши переказати все те, про що Кожелянко у подальшому втаємничив під назвою "заповіт".
"Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко перед новим призначенням отримав двотижневу відпустку." Тверезо поміркувавши, після того, як гарно почергово відпочив з кожною з коханих, наш герой приймає тверде рішення одружитися на позашлюбній дочці міністра оборони, тим більше, що той заради такого випадку ще й прийняв рішення визнати її за рідну! Одразу "йому присвоєно чергове військове звання — сотник та призначено в управління "М" начальником відділу з питань структурної реформи, тобто безпосередньо він мав займатися розгортанням сотні бойової магії в полк. Отож він залишився в Києві, тому, "яко Героєви України та булавному старшині, уряд виділив йому квартиру в самому центрі." Я спеціально наводжу цю нудятину, аби ви наочно побачили, чому присвячена переважна більшість сторінок цього твору.
А у цей час, по наглій смерті Тріпака-Трипільського "Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. президента України Вернидуб не піддався. Голова ж ВР на три тижні запив з горя за померлим президентом і попрохав його звільнити. А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, ... дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували... Атлантиді.", а "На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. президента України Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього."
Влада тріумвірату втрималася недовго, бо олігарху Вернидубу-президенту стало мало влади і він вирішив позбутися двох інших тріумвірів - Крутивуса та Вернигори. Крутивус (він же вавилонянин Крутипейс) встигає без жодних перешкод чкурнути на власному літаку "Гусак-Л" з усією родиною та всіма скарбами до Атлантиди, а ось Вернигорі не пощастило за повною програмою - спочатку "Спантеличений тріумвіарх Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки." І подібна дурня про людину, яка на трьох більше десятка років володіла всією кожелянковою Україною. Ото бідний так бідний: ні власної мобілки, ні охоронців, ні власного авто - навіть на таксі не було грошей, аби доїхати додому!!! Можна тільки позаздрити фантазії автора стосовно подальшої долі цього персонажу: "Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракові — як правило, гривню, а то й дві..."
Проскакуємо за волею автора кілька років, аби побачити вже тридцятирічного осавула Котигорошко, заступника начальника управління "М", з сивиною у вусах та з залисинами на голові, батька трьох діточок та сталого алконавта, якому справедливо за це дорікає дружина. Загалом, як і у "Дефіляді", так і у цьому творі всі навколо щосили тиснуть на спиртне, немов записні пияки, проте жодного разу, навіть окрайцем, не промайнув натяк на те, щоб хтось з персонажів узяв до рук хоч якусь книжку. Вже забула, скільки років надалі наш ГГ день у день наливається спиртним, бо автор нас продовжує переконувати, що то відбувається через його нерозділену любов до покинутої ним опозиційної журналістки. "Такі поривання, однак, у Котигорошка з'являлись, поки він не випивав першу чарку на Прорізній, опісля спожитку горілки бажання телефонувати Ярині притуплювалося."
З настанням 50 років наш герой почав чекати на смерть і нарешті вирішив накласти на себе руки, але "Як кожен гарний собою чоловік, Котигорошко страждав на таємний нарцисизм і надто любив свою голову (з гарними очима, рівним носом, різьбленим ротом і медальним профілем), аби розбивати її кулею, як гарбуз, на шматки. Треба вважати на те, як ти будеш виглядати у труні!". Його таки рятує дружина, яка пожалілась новому президенту Вернидубу і той придумав, як врятувати нашого героя, а заодно і Україну від телесиків - прихильників релігійної течії Телесія Новоявленого: "— А тепер слухайте мою пропозицію, осавуле. За моїм конфідентним указом створюється нова закрита силова структура. За профілем — це ідеологічна поліція. Не всупереч ТАДЕПО, а на її підсилення. Називатися вона буде просто: "Наглядовий контроль за вірою і законом", скорочено — НКВЗ. Я пропоную вам очолити цю структуру у чині полковника поки що. Скільки просите часу на обдумування?" Котигорошко погоджується і одразу починає діяти: винайняв для своєї служби дім у Царгороді і почав збирати команду, а поки що "вивчав досьє потенційних кандидатів у енквізитори та аналізував інформацію від численних шпигунів про переміщення і зв'язки Телесія" і вже за місяць "виписав до себе" 20 молодих чоловіків та 10 жінок з числа молодих офіцерів таємної політичної поліції та управляння бойової магії. Далі довго і вкрай нудно йдеться, як, згідно аматорському розумінню Кожелянком шпигунської справи, котигорошкові агенти успішно займаються дискредитацією релігійної верхівки телесиків. Ще наш ГГ створив підвладну лише йому таємну тюрму для противників існуючого режиму, де "... коридором походжали озброєні бійці-інквізитори у зловісній чорній уніформі зі срібними емблемами НКВЗ на петлицях, що зображували розведені кліщі і меч лезом догори. Таке поєднання цих предметів нагадувало два дзеркальні симетричні тризуби, а на мілітарно-поліцейському жаргоні цей знак отримав назвисько — павук.". Ввівши власну форму, наш герой ввів і власний прапор, що повинен відтепер теліпатися під час страти засудженого поруч з державним.
Після страти релігійного месії Телесія та "після усіх цих подвигів ... вже генерал-полковник Котигорошко ще раз зробив для себе переоцінку цінностей і вирішив просто доживати. Він більше нічого не хотів у цьому житті. Навіть пускати в хід Яблуненків "заповіт" і "свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою." Вам же просто, без жодних переконувань, треба, за Кожелянком, прийняти на віру, як істину останньої інстанції, що кращих кандидатів на посаду державних інтелектуалів, ніж інквізитори, на кшталт співробітників радянського НКВС-ГПУ, не могло і не може бути. Берія, мабуть, на радощах разів з десять у домовині перевернувся!
Так би на цьому і закінчилася ця графоманська лабуда, але ж не виконана головна мета марень ГГ - він поки що не став володарем-диктатором всієї України. І тут йому на допомогу приходить зловісний нинішній український президент Вернигора, який починає силами "конспіративних терористів - так званої бригади "чорних колобків" нищити телесиків і тоді наш ГГ стає на їхній захист, а заодно, звичним шляхом військового захоплення влади нищить Вернигору і проголошує себе диктатором. Я спеціально тут не наводжу в лапках кожелянкові маразми, бо мені здалося, що і йому самому набрид і Котигорошко, і сам твір з його довбаним, занудним до нестями сюжетом.
Захопивши владу Україні, наш герой стрімголов починає проводити давно назрілі, за думкою Кожелянко, реформи у всіх сферах життя, але раптом наражається на війну з Атлантидою і, не дивуйтесь, за дуже короткий час трохи зовсім її не програє. Ви будете ще більш здивовані, коли дізнаєтеся, що єдиний воєнний суперник України - Атлантида зовсім немає ніяких бойових магів, бо автор жодним натяком не сповіщає нас про це. На власній території-континенті ця міфічна держава має 50 психотронних установок, Україна їх має всього десять, але вони стратегічно більш вигідно розташовані навколо Атлантиди та на додаток володіє геофізичними мінометами. У наступній світовій війні між Україною та Атлантидою жодний з цих пристроїв, як і бойова українська магія, чомусь так і не був використаним, бо, схоже на те, що окрім чудернацької назви автор так нічого і не зміг для них і про них путнього придумати. Не скористалися противники і ядерною зброєю, бо, за даними генштабу ВНУ, в атлантидців її немає, так як "вони дотримуються Всесвітнього консенсусу із заборони нуклеарної зброї."
"Він розстрілював командирів полків і дивізій лише за пригнічений вигляд, він підіймав українських вояків у атаку, сам ідучи у перших шеренгах, він робив нічні рейди з розвідниками ворожими тилами — і за кілька місяців добився того, що бойові дії набрали позиційного характеру", але і це не допомогло і ось, коли Україні треба вже прийняти принизливі умови миру з Атлантидою, наш ГГ дізнається, що, аби перемогти ворога, доведеться використати "ЕТЗГ — егрегоріяльно-тектонічну зональну гармату", що діє за принципом: "Зусиллями людської волі за таємною окультною технологією утворюється спеціяльний егрегор, який програмується на певне завдання, він акумулює величезну кількість енергії з психічних виділень людей, що перебувають в екстремальних умовах, і потім цим енергетичним зарядом "вистрілює" по заздалегідь наміченій цілі." Звісно, що та диво-гармата до часу була захована у Карпатах і по її використанню Атлантида ("відправити на той світ півмільярда людських душ і під воду цілий континент") перестає існувати, бо навіть Кожелянко з його несусвітніми дурницями не зміг залишити існувати Атлантиду надалі. "Разом з Атлантидою під воду пішли і українські союзники: острівна держава Туле, частина Ацтекії, шмат Гренландії і трохи Африки. Шкода, звичайно, але війна є війна.", але і "Світ і Україна вкотре переконалися, що Котигорошко таки герой."
Справжньою причиною, за якою ГГ не хотів миру з Атлантидою, було те, що
"- Збройні сили доведеться перейменовувати, адже це буде вже не Військо Непереможне Українське.
— Це не найстрашніше, пане Котигорошку.
— А що найстрашніше, пане Доброзоле?
— Якщо ми укладемо мир з Атлантидою на їхніх умовах, це по суті означатиме поразку, і ви правильно відзначили — ВНУ доведеться перейменувати у якісь там сили самооборони, це так, але перейменувати також доведеться і Героя України Вишнеслава Котигорошка." Це неможливо припустити, "бо ж тепер ви для народу постать сакральна, міфічна і харизматична. Ви майже небожитель." Якщо би я щось наразі додала від себе, то тільки б зганьбила себе в очах всіх неофітів та адептів божественного літературного дару В.Кожелянко!
Далі наш ГГ дає волю всім країнам та народам, які до цього входили в українську наддержаву: "Відтоді й пішло-поїхало. Стара Європа здобула державну незалежність... На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом. Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія. На довершення Україна втратила Царгород. Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго." Мабуть, дійсно, що недовго!!!
"Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерті він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде." Проте, якось "Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском."
Ось якби і все, але є ще кілька вибраних місць у творі, які викликають не менший подив:
- "телепат відзначив "енергетичну впадину в паху" - ось воно як?
- "Одночасно "міністр мілітарних справ України, генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу" - !!!
- про пророка Телесія: "А я, а діти? — Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене. Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть." - і це у вік мобільних телефонів та інтернету?! Та ще й пішов "у народ" у чоботах, заборонених для носіння всім, окрім офіцерів та таємної поліції!
У творі ще ой, як багато подібних перлів, але виписала лиш ті, що першими потрапили на очі.
Не можу не зупинитися на словах-прикрасах, що додали певного колориту авторській мовній маячні: збираниця, потуга, касарня, гунцвот, тайнякі, спецняки, дуча, партикуляр, бігме, знимкуй тощо
Це все ще далеко не все...
Я дочитала, я дочитала ЦЕ, я спромоглася дочитати ЦЕ до кінця, я знайшла у собі сили і витримку, аби дочитати ЦЮ ГРАФОМАНСЬКУ МАЯЧНЮ! Чого тільки я не читала до цього часу неймовірно тупого, але цей "ШЕДЕВР" заслуговує на головний приз серед кращих здобутків графоманів усіх часів та народів. Окремим призом з радістю нагородила би людину, яка у видавництві "Кальварія" дала життя цьому справді вікопомному твориву!
Пройшло вже кілька днів після прочитання твору, а я все тягну "кота за хвіст", бо не можу змусити себе написати аналіз цього твору. Написати просто рецензію замало, бо знайдуться, як це було раніше, є і буде завжди, дотепники з числа кожелянкових адептів, які з піною у рота будуть верещати, що у моїй рецензії немає посилань на твір, а тому я займаюся наклепництвом у його первинному вигляді. Одразу хочу попередити, що всі кожелянкові маразми взяті у лапки, аби ви не подумали, що я то сама напридумувала. В текстах у лапках збережена авторська орфографія.
Перше враження: за сюжетом на вас чекає трохи змінена в деталях, але однотипна за "Дефілядою" розповідь про чергове стрімке кар'єрне зростання ще одного "дикоростущого" молодшого офіцера до висот диктатора всія України. Це зростання відбувається звичним для Кожелянко способом - за допомогою всеукраїнських подвигів на ниві військового служіння намріяної ним Україні, які цього разу просто нумеруються: подвиг №1, подвиг №2 тощо, які здійснюються ГГ, незалежно від складності завдання чи кількості ворогів, зазвичай невимушено-легко, аби не сказати, буденно.
Початок твору має всі підстави для того, що буде цікаво і автор попервах справджує наші сподівання, бо твір починається з дуелі за кілька годин перед випуском з військового вищу між ГГ- Вишнеславом Котигорошком (сином власника великої ферми з вирощування гороху, що йде на стіл імператорам Китаю, Гелії та президенту України) та круглим сиротою Титом Яблуненко. По закінченню поєдинку, як і протягом всього твору ми ще не раз переконаємося, що нашому герою не властиве почуття благородства, а тому він, залишаючи людину з вкрай не типовим для майбутньої української влади, примітивно простим, якимось плебейським прізвищем, жити, говорить йому: "Ось цей набій, Яблуненко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться." В якості невеличкого спостереження: автор, що у цьому творі, що у "Дефіляді" принципово не жалує своєю увагою персонажів, які не належать до когорти "людей з грошима". Але менше з тим, бо зачин твору зроблений - читач зацікавлений, а автору лишається не втратити, так би мовити, ініціативу і продовжити вражати уяву не менш цікавим розвитком сюжету. На жаль, але автора вистачило лише на більш-менш цікавий початок, бо далі починається та маячня, яка нагадала мені гірший випадок марень пришелепкуватого кінематографічного Бальзамінова. Трохи мене збентежило, коли прочитала, що за 4 роки навчання у "Чернівецькому військовому інституті імені 300 Героїв-парашутистів" випускник повинен, окрім "галерної каторги з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками" ще й досконало оволодіти кожною з 32 дисциплін, що подає нам автор: "... а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською." Вас нічого не насторожило? А повинно було, бо можна тільки гадати, а яким саме фахівцем надширокого профілю повинен бути випускник подібного вищу.
Ось і підійшов час дізнатися, що то за країна, яка вимагає подібних випускників. А країна ця Україна, яка наразі є світовою наддержавою, бо випускники "чернівецького веенезу" призначені "захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні-поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони (якими, мабуть є території сучасних Росії, США та Канади, але про будь-яку можливість їхнього існування, навіть у минулому, автор сором'язливо замовчує, хоча і визнає, що Аляска таки існує), на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах". І куди там після Кожелянко якомусь ницому Жириновському з його російськими чоботами на березі Індійського океану!?
Та держава складається власне з України та "Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України." Ще у творі присутні на другорядних ролях ближні та дальні союзники України: Китай, Іран, Гелія, Арабія, Лемурія, Індія, Ацтекія, Туран та держава-антагоніст України - Атлантида, якими відповідно правлять "король Германії, президент Гелії, імператор Турану, шах Ірану, прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії."
Тією кожелянковою Україною керує президент Охриміян Трипільський, який внаслідок військового перевороту змістив свого попередника президента Вовкослава, який, як побіжно зізнається автор, був обраний всенародно. Причиною ж перевороту було те, що "ех-президент Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!" Надалі ми дізнаємося, що насправді Трипільський є ставлеником тріумвірату трьох українських олігархів Крутивуса (насправді, як виявляється Крутипейса), Вернидуба та Вернигори, які з часом, невдоволені правлінням Трипільського-Тріпака, знищують і його, аби самим керувати країною. Аби визначити, хто яку посаду буде обіймати, вони тягнуть папірці з кашкета завжди п'яного шефа української таємної поліції, який валяється десь неподалік.
Що ще цікаве з життя тієї України: за весь твір жодного слова не прочитала, а хто є такий і як він виглядає та чим він займається, отой міфічний український народ. Він як би десь є, але мова про нього ніколи не їде. Також у цій дивовижній країні-Україні є єдина офіційна Всеукраїнська Помісна Законопослужницька церква аж з двома патріархами одразу - в Києві та Царгороді (знак цієї церкви, яким треба покривати чоло, є контур яйця з крапкою в центрі), єдина Пан-українська партія, Верховна рада України, ззовні країну охороняють ВНУ - Військо Непереможне Українське, а всередині країни стоїть на варті ТАДЕПО - Таємна Державна політична поліція. Тільки дві останні державні структури мають привілей у тій кожелянковій Україні носити чоботи, які є істинною причиною, чому випускники "чернівецького веенеза" йдуть через всі навчальні чотирирічні тортури: "знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало!" А загалом, все, як і положено півникам будь-якої опереткової армії якоїсь бананової країни. Але головне, чим так переймається Кожелянко: це чоботи, які ще не раз будуть фігурувати протягом твору.
Нашому ГГ - Котигорошко призначено служити "на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами Каспійського моря". Але поки що, за усталеною традицією, офіцери-випускники повинні обов'язково добряче нализатися спиртного, потрощити заклад громадського харчування та побитися у парадному одязі з цивільними , а потім до ранку "зализувати рани" в обіймах чернівецьких повій. І спробуй-но не підтримати цю традицію, якщо на неї так схвально ставиться тогочасна влада та українське суспільство.
Дещо про спиртне: "в колах чернівецьких плейбоїв найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах." Загалом персонажі твору п'ють здебільшого закордонні напої, а наш ГГ налягає на віскі, а ми хоч таким чином, з назв спиртних напоїв, можемо дізнатися про звичні для нас місцевості, місця яким на кожелянковій мапі світу не знайшлося. До речі, не варто очікувати прочитати щось про Францію, Англію, Іспанію, Італію, Прибалтику, Білорусь або Австралію з Японією - їх просто ніколи не існувало у природі, а єдиною згадкою про Італію є якісь вузькі генуезькі штані, що є модними в якоїсь, не менш міфічної, української богеми, єдиним представником якої у творі є співак тужливих українських пісень, бандурист Кобзо-Кобзаренко
Новопризначений чотар Котигорошко командує одним з "блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів". Під час перегляду футбольного матчу між українськими командами Києва та Царгорода, він мимохідь та знову ж таки невимушено-легко розплутує таємницю, до розгадки якої десятиліттями не змогли навіть наблизитися розвідники трьох країн. Аби пересвідчитися у правоті власної здогадки він відкриває "файл з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ." Ось воно так завжди і є: всі надтаємні таємниці Генштабу у тебе завжди під рукою і не біда, що ти лишень новоспечений "взводний Ваня" на якомусь блок-посту у чорта на рогах! Відтоді "кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази" - просто заходив і брав, що хотів і ніхто цього не бачив і не знав, бо це суперчотар! Вияснивши, що головний пірат - адмірал Веслоу є телепатом, наш ГГ "включає всю електроніку бункера (мабуть і електробритву теж увімкнув), щоб телепату "фонило", а сам "вирішує знищити піратську підводну базу". І тут, ми дізнаємося, що до Котигорошкового блок-поста було "прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу". Аби у вас не виникало зайвих питань, а чому власне якійсь лейтенант командує "потугою", яка є трохи не усім сучасним українським флотом разом з ВПС прикордонних військ, Кожелянко заднім числом пояснює, що "Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом "Шлях Сагайдачного". Може уряд одночасно з нагородою ще і призначив Котигорошко командувати цією військовою армадою, забувши, однак присвоїти нашому ГГ хоча б звання старшого офіцера?!
Для тих, кому це цікаво, чота - це підрозділ, що організаційно входить до складу роти, відповідно, чотар - командир чоти, що у сучасному розумінні відповідає командиру взводу, кількість підлеглих якого у піхотному варіанті не перебільшує тридцяти чоловік, і саме з цієї посади зазвичай і починає офіцерську службу випускник-лейтенант, аби, після двох років служби на цій посаді, отримати звання старшого лейтенанта. На жаль, авторське неуцтво жодним чином не змінилося з часів написання не менш шедевральної "Дефіляди".
Так як, за Кожелянком, ГГ сам собі командир, то він "дає наказ підлеглому чотарю-лейтенанту йти бойовим катером у Астрахань". А що тут такого? Куди захотів - туди і послав! Нікого не питаючись, наш ГГ з усім своїм флотом і собі йде під Астрахань і далі, трохи не одним реченням та десятком глибинних бомб змушує капітулювати піратське лігво у вигляді величезного підводного човна. А чого б і ні: це ж так легко і простіше, ніж зьобати соняшникове насіння: "Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий. Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню." І нічого ворогу не вдіяти, як здатися у полон, бо за Кожелянком, підводний флот дуже і дуже деградував і став за технічним прогресом гіршим, ніж було до часів другої світової війни. І яке воно, Каспійське море надвелике та глибоке, що величезний піратський підводний авіаносець сам по собі утворився у ньому і без усяких перешкод роками то випливає, то поринає у його глибини, залишаючись весь цей час непомітним ніяким технічним засобам трьох союзних флотів і тільки у чотаря Котигорошко є на катерах сканери і саме він знає де та як ними треба користуватися, аби стати на заваді невловимим міжнародним піратам. Але від власної ініціативи навіть наш ГГ трохи перепудився: у раз невдачі він очікує на розстріл перед строєм, як це завжди і робилося у велику вітчизняну війну у радянських військах.
Від цієї миті навала словесної маячні починає безупинно та неконтрольовано зростати і тільки моя впертість у бажанні все таки дізнатися, чим же усе закінчиться, не дала мені перервати дочасно читання.
Далі за тестом: "Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками." Ще у "Дефіляді" відмітила дивну тенденцію стосовно фантастичної винахідливості Кожелянко до вигадування та детального опису нових українських нагород, яких, на його, думку, так не вистачає сучасній Україні. Окрім цієї дивної нагороди та вже згадуваного ордена "Шлях Сагайдачного" на вас чекають медаль "Чисті руки", медаль "Гаряче серце" (а чому не "Холодні ноги?"), орден Срібний Хрест "За відвагу", медаль "Неземна слава" і ще багато чого подібного.
Під час не менш щедрого нагороджування іранським шахом, наш ГГ травмувався, підсковзнувшись на палубі корабля, а тому "у елітному шпиталі при Генеральному Штабі ВНУ хворого ГГ "відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет"... які "усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.." Не менш непересічне виглядають за Кожелянком і опозиційні ЗМІ: "Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторові органу цека — газеті "Народний каламар", настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди". Отакі вони провідні політичні та соціальні інститути України за статусу наддержави!!!
Визнаний національним героєм України наш ГГ починає робити те, що найбільше за все подобається описувати автору у своїх творах - він починає кар'єрно зростати, але, якби прибрати всі гіпертрофовані подробиці (у що він починає вдягатися, їсти-пити за новим статусом, як облаштовується за новим місцем, які нові емблеми, нагороди та пошанування отримує тощо), то половину твору можна з легкістю пожбурити до смітника.
Після лікування офіційного "бойового" поранення ГГ отримує нове призначення до начальника над-таємного "Управління "М" генерального штабу Війська Непереможного Українського, де його першим здивуванням було те, що жінка-ад'ютант цього начальника "виявляється, не є стовідсотковою дурепою!". Упс!!! Далі вже довелося дивуватися мені: генерал-полковнику, начальнику цього над-таємного управління повсякчасно доводилося "маскуватись під хворого, літнього та немічного спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку", а тому "одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини", тобто роками, всіма можливими способами прикидався таким собі телепнем і це круто!!!
Під час розмови це опудало у генеральській формі каже нашому герою: - "А тепер слухайте страшну військову таємницю." Після цих вікопомних слів з вуст кожелянкового генерала генерального штабу Війська Непереможного Українського вже можна було і не читати далі. І справа зовсім не у тому, що пригадалися з далекого дитинства кіношні Карабас з Дуремаром з його сакраментальним "Я відкрию тобі страшну тайну"
Однак, попри все, рухаємося далі, бо за новим призначенням у чернівецьку сотню бойової магії ГГ відтепер "буде розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію." Це зовсім новий, нікому невідомий вид магії, про сутність якого не знає і сам командир магічної сотні. Все як і повинно бути: зроби те, не знаю що. Наш ГГ нічого немає від магії, але він повинен очолити чоту, розробити з нуля цю новітню магію і навчити неї підлеглих йому магів. Ви думаєте, наш герой знітився від такого завдання? Аж ніяк, бо ніяке навчання принципово йому не потрібно, так як, на думку автора, кожний арій-українець з пелюшок є готовим природнім магом!!! І ось "Після шести місяців напруженого тренування Котигорошко зрозумів, що мусить доповісти начальству про свою якусь бойову готовність." Оце "про свою якусь бойову магію" вартує того, аби продовжувати читати далі. Мова ж йде про те, що ГГ за 6 місяців не просто опанував бойову магію, але й, за суттю, створив з нуля її новий різновид, яким володіє у цілому світі він такий один. І не додаси нічого, бо задля цього ніякого таланту у такій дрібниці, як опанування магією, для випускника Чернівецького військового вищу надширокого профілю не потрібно і може бути за принципом!!! Сміх сміхом, але я вважаю, що не всі збагнуть сутність тієї нової бойової магії і я, з свого боку, хочу трошки пояснити цей фантелемент, якій на мою думку, так і не відіграв ніякої суттєвої ролі через свою малозначність у розвитку сюжету. Так ось, всі, за втором, українські бойові маги впливають на кінцевий об'єкт через духів-посередників, а Котигорошко винайшов спосіб, як все те саме робити, проте без чийогось посередництва, а напряму.
Перевіркою нової бойової магії став наказ генерала Доброзола про наслання "імпотенції на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.", для чого "Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом". Ніч чомусь може бути, за автором, і глупою, а ось цікаво, як вночі додають секретності затемнені вікна на джипі? Експеримент вдається і всі учасники щиро радіють та обговорюють, що і як у ворога "не стоїть" і обіцяють один одному поставити пляшки спиртного за гарно виконану справу. Найбільш цікаво те, що якась захланна Атлантида все ще протистоїть Україні, якщо без жодних перешкод з її боку можна не тільки шпортатися її астральною територією, але й робити що завгодно.
За цей подвиг з імпотенцією учасники отримали чергові брязкальця, а хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника, а його товариша, осавула Побивана, окрім всього, нагороджено ще й грошовою премією, яку вони негайно пропили. Ви спитаєте, а як там стосовно винаходу ГГ нового виду бойової магії? Це, за Кожелянком, така дріб'язкова дурня, що і згадувати про неї не варто і, дійсно, більше у творі бойова котигорошкова магія ніде не використовується і не згадується взагалі.
Не можна обійти тему кохання у цьому творі хоча б тому, що ГГ доводиться кохати одночасно дві жінки - опозиційну журналістку та позашлюбну дочку міністра оборони, яка у творі виступає у образі жінки-ад'ютанта начальника надтаємного "Управління "М". Вкрай цікаво читати міркування Котигорошко стосовно того, кого з цих жінок він буде тримати за дружину, а кого з них - за коханку. Одночасно ГГ весь час гнітить те, що він надто мало часу може приділяти аж двом коханкам одразу, бо цього разу його відправляють охороняти українську психотронну зброю у одній з українських пірамід у Єгипті. Аби всі бачили, яке наш ГГ велике цабе, на Котигорошко "закодований знак управління "М" — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну "М", ієрогліф "алеф", тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки". Не менш цікаво, як автор, виклав те, у чому полягала тамтешня служба ГГ - "кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати!" І так по 8 годин на день! Цікаво не те, що він за 2 роки так нічого і не "впильнував", а те, що інші 16 годин на добу його ніхто не заміняв, бо чота Ярне - це він сам і є тією чотою! Він повинен був 8 годин щоденно відробити (відсидівши-відлежавши-відстоявши) , а потім був вільний. Але що саме треба було робити, він і сам не знав, і ніхто не знав - отака вона служба бойового українського мага! А яка невимовно важка! З іншими офіцерами наш ГГ мови не знайшов, бо вони лише грали у більярд та цілодобово пиячили. У більярд він не грав, а напивався лише раз на тиждень - через похмілля. Чимось корисним зайняти ГГ автор чомусь не додумався, окрім, як від нудьги наш ГГ "вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної "варти" буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно).За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим....А потім Котигорошко має здійснити свій Головний Подвиг. Лише він має зробити ЦЕ. А щось іншого, як пермога над Атлантидою, й бути не може!...Котигорошка нагородять усіма орденами-медалями, які лише є, присвоять йому військове звання "генералісимуса" та цивільний титул "Рятівник людства", а потім проголосять довічним диктатором України. І ось він виходитиме кожної неділі на балкон свого імператорського палацу на Майдані Незалежности у Києві і промовлятиме до свого українського народу... Ні, до цілого людства, бо всі електронні та друковані засоби масової інформації розноситимуть його слова цілим світом." - і до чого пересічному українському читачеві вся оця кожелянкова маячня?
Спробуйте спокійно витримати ще один наступ наступної дурні: "Котигорошко, аби передчасно не з'їхати з глузду і не вчинити якусь дурницю, уже почав себе готувати до того, що рано чи пізно якась одна з його коханих одружиться з чужим чоловіком. Тому треба починати страждати вже відтепер. Але за ким? Хто з цих двох тепер таких лагідних і щирих дівчат через якийсь час (після того, як він одружиться з однією) зробить його життя нестерпним від постійного болю? Наразі це важко з'ясувати, тому треба відпрацьовувати обидва варіанти. Котигорошко як зразковий офіцер любив порядок в усьому, тому впорядкував і цей свій тренінг превентивного страждання. Він розробив графік, за яким парними числами місяця він з 18.00 до 20.00 дві години тужив за Яриною, а з 20.00 до 22.00 рівно стільки ж часу — за Небославою, а непарними числами порядок страждання змінювався на зворотний: спочатку — за Небославою, а потім за Яриною... З часом Котигорошко так звик до періодів туги за "втраченим коханням", що коли настрій у нього був далеко не сумовитий, то він із великими зусиллями змушував себе займатись цими стражданнями. Все-таки він був вольовою людиною.", бо "Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу)" Щодо вольової людини то про це ще баба, як то кажуть, навпіл казала, а те, що автор писав твір у не зовсім нормальному стані, видається більш вірогідним.
Одного разу від нудьги його рятує товариш-бойовий маг: "Отож, Вишнеславе, — говорив Котигорошкови осавул А.Г.Ріппа телефоном, — двадцять першого вересня рівно о двадцять першій годині двадцять одна хвилина ти маєш зосередитись і замедитувати на ось цьому талісмані, який я послав тобі електронкою. — Котигорошко вже мав перед собою білий аркуш з видрукуваною принтером якоюсь карлюкою. — Замкнись у своїй кімнаті, Вишнеславе, — напучував Котигорошка осавул А.Г.Ріппа, — вимкни усі засоби зв'язку, освітлення, телевізор і довго дивись на печатку "Лемегетон". Потім прийду я і проведу для тебе цікаву екскурсію." - Куди там іншим фантастам, коли наш ГГ успішно медитує за допомогою електронної пошти!!! І справді, у призначений час А.Г.Ріппа з'являється перед Котигорошком - ось вам і телепортація у чистому вигляді! І знову напрошується висновок про марність боротьби якоїсь там Атлантиди з Україною, якщо є телепортація, якою щосили користується українська армія. З іншого ж боку якось прикро, що нашому герою чомусь не довірили тепепортаційних можливостей.
Автор таки зрозумів, що майже зупинений через відсутність будь-якого руху сюжет треба якось пожвавити і здійснює силами тріумвірату українських олігархів черговий переворот в Україні, для чого президента Трипільського-Тріпака вбиває старий знайомий нашого ГГ, "чорний маг шостого ступеня Ордену Порожнього Місяця" і за сумісництвом "великий шкурник" Тит Яблуненко, який працює на тайняків - тобто таємну державну поліцію. Після виконання завдання Яблуненка у своєму кабінеті труїть сам шеф тайняків, непросихаючий від спиртного генерал Буха Копитович. Вмираючого непритомного Яблуненко чомусь везуть не в трупарню, а під охорону двох таємних агентів у спецшпиталь. Звісно, що Яблуненко успішно збігає, попутно вивівши з ладу своїх наглядачів і ховається на "конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами", де заодно вживає протиотруту. Потім, прихопивши фальшиві документи неіснуючого офіцера, біжить не куди не будь, а саме туди, де саме служить Котигорошко, аби за всіма законами "рояля у кущах" померти у того на руках, за кілька годин встигнувши переказати все те, про що Кожелянко у подальшому втаємничив під назвою "заповіт".
"Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко перед новим призначенням отримав двотижневу відпустку." Тверезо поміркувавши, після того, як гарно почергово відпочив з кожною з коханих, наш герой приймає тверде рішення одружитися на позашлюбній дочці міністра оборони, тим більше, що той заради такого випадку ще й прийняв рішення визнати її за рідну! Одразу "йому присвоєно чергове військове звання — сотник та призначено в управління "М" начальником відділу з питань структурної реформи, тобто безпосередньо він мав займатися розгортанням сотні бойової магії в полк. Отож він залишився в Києві, тому, "яко Героєви України та булавному старшині, уряд виділив йому квартиру в самому центрі." Я спеціально наводжу цю нудятину, аби ви наочно побачили, чому присвячена переважна більшість сторінок цього твору.
А у цей час, по наглій смерті Тріпака-Трипільського "Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. президента України Вернидуб не піддався. Голова ж ВР на три тижні запив з горя за померлим президентом і попрохав його звільнити. А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, ... дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували... Атлантиді.", а "На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. президента України Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього."
Влада тріумвірату втрималася недовго, бо олігарху Вернидубу-президенту стало мало влади і він вирішив позбутися двох інших тріумвірів - Крутивуса та Вернигори. Крутивус (він же вавилонянин Крутипейс) встигає без жодних перешкод чкурнути на власному літаку "Гусак-Л" з усією родиною та всіма скарбами до Атлантиди, а ось Вернигорі не пощастило за повною програмою - спочатку "Спантеличений тріумвіарх Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки." І подібна дурня про людину, яка на трьох більше десятка років володіла всією кожелянковою Україною. Ото бідний так бідний: ні власної мобілки, ні охоронців, ні власного авто - навіть на таксі не було грошей, аби доїхати додому!!! Можна тільки позаздрити фантазії автора стосовно подальшої долі цього персонажу: "Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракові — як правило, гривню, а то й дві..."
Проскакуємо за волею автора кілька років, аби побачити вже тридцятирічного осавула Котигорошко, заступника начальника управління "М", з сивиною у вусах та з залисинами на голові, батька трьох діточок та сталого алконавта, якому справедливо за це дорікає дружина. Загалом, як і у "Дефіляді", так і у цьому творі всі навколо щосили тиснуть на спиртне, немов записні пияки, проте жодного разу, навіть окрайцем, не промайнув натяк на те, щоб хтось з персонажів узяв до рук хоч якусь книжку. Вже забула, скільки років надалі наш ГГ день у день наливається спиртним, бо автор нас продовжує переконувати, що то відбувається через його нерозділену любов до покинутої ним опозиційної журналістки. "Такі поривання, однак, у Котигорошка з'являлись, поки він не випивав першу чарку на Прорізній, опісля спожитку горілки бажання телефонувати Ярині притуплювалося."
З настанням 50 років наш герой почав чекати на смерть і нарешті вирішив накласти на себе руки, але "Як кожен гарний собою чоловік, Котигорошко страждав на таємний нарцисизм і надто любив свою голову (з гарними очима, рівним носом, різьбленим ротом і медальним профілем), аби розбивати її кулею, як гарбуз, на шматки. Треба вважати на те, як ти будеш виглядати у труні!". Його таки рятує дружина, яка пожалілась новому президенту Вернидубу і той придумав, як врятувати нашого героя, а заодно і Україну від телесиків - прихильників релігійної течії Телесія Новоявленого: "— А тепер слухайте мою пропозицію, осавуле. За моїм конфідентним указом створюється нова закрита силова структура. За профілем — це ідеологічна поліція. Не всупереч ТАДЕПО, а на її підсилення. Називатися вона буде просто: "Наглядовий контроль за вірою і законом", скорочено — НКВЗ. Я пропоную вам очолити цю структуру у чині полковника поки що. Скільки просите часу на обдумування?" Котигорошко погоджується і одразу починає діяти: винайняв для своєї служби дім у Царгороді і почав збирати команду, а поки що "вивчав досьє потенційних кандидатів у енквізитори та аналізував інформацію від численних шпигунів про переміщення і зв'язки Телесія" і вже за місяць "виписав до себе" 20 молодих чоловіків та 10 жінок з числа молодих офіцерів таємної політичної поліції та управляння бойової магії. Далі довго і вкрай нудно йдеться, як, згідно аматорському розумінню Кожелянком шпигунської справи, котигорошкові агенти успішно займаються дискредитацією релігійної верхівки телесиків. Ще наш ГГ створив підвладну лише йому таємну тюрму для противників існуючого режиму, де "... коридором походжали озброєні бійці-інквізитори у зловісній чорній уніформі зі срібними емблемами НКВЗ на петлицях, що зображували розведені кліщі і меч лезом догори. Таке поєднання цих предметів нагадувало два дзеркальні симетричні тризуби, а на мілітарно-поліцейському жаргоні цей знак отримав назвисько — павук.". Ввівши власну форму, наш герой ввів і власний прапор, що повинен відтепер теліпатися під час страти засудженого поруч з державним.
Після страти релігійного месії Телесія та "після усіх цих подвигів ... вже генерал-полковник Котигорошко ще раз зробив для себе переоцінку цінностей і вирішив просто доживати. Він більше нічого не хотів у цьому житті. Навіть пускати в хід Яблуненків "заповіт" і "свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою." Вам же просто, без жодних переконувань, треба, за Кожелянком, прийняти на віру, як істину останньої інстанції, що кращих кандидатів на посаду державних інтелектуалів, ніж інквізитори, на кшталт співробітників радянського НКВС-ГПУ, не могло і не може бути. Берія, мабуть, на радощах разів з десять у домовині перевернувся!
Так би на цьому і закінчилася ця графоманська лабуда, але ж не виконана головна мета марень ГГ - він поки що не став володарем-диктатором всієї України. І тут йому на допомогу приходить зловісний нинішній український президент Вернигора, який починає силами "конспіративних терористів - так званої бригади "чорних колобків" нищити телесиків і тоді наш ГГ стає на їхній захист, а заодно, звичним шляхом військового захоплення влади нищить Вернигору і проголошує себе диктатором. Я спеціально тут не наводжу в лапках кожелянкові маразми, бо мені здалося, що і йому самому набрид і Котигорошко, і сам твір з його довбаним, занудним до нестями сюжетом.
Захопивши владу Україні, наш герой стрімголов починає проводити давно назрілі, за думкою Кожелянко, реформи у всіх сферах життя, але раптом наражається на війну з Атлантидою і, не дивуйтесь, за дуже короткий час трохи зовсім її не програє. Ви будете ще більш здивовані, коли дізнаєтеся, що єдиний воєнний суперник України - Атлантида зовсім немає ніяких бойових магів, бо автор жодним натяком не сповіщає нас про це. На власній території-континенті ця міфічна держава має 50 психотронних установок, Україна їх має всього десять, але вони стратегічно більш вигідно розташовані навколо Атлантиди та на додаток володіє геофізичними мінометами. У наступній світовій війні між Україною та Атлантидою жодний з цих пристроїв, як і бойова українська магія, чомусь так і не був використаним, бо, схоже на те, що окрім чудернацької назви автор так нічого і не зміг для них і про них путнього придумати. Не скористалися противники і ядерною зброєю, бо, за даними генштабу ВНУ, в атлантидців її немає, так як "вони дотримуються Всесвітнього консенсусу із заборони нуклеарної зброї."
"Він розстрілював командирів полків і дивізій лише за пригнічений вигляд, він підіймав українських вояків у атаку, сам ідучи у перших шеренгах, він робив нічні рейди з розвідниками ворожими тилами — і за кілька місяців добився того, що бойові дії набрали позиційного характеру", але і це не допомогло і ось, коли Україні треба вже прийняти принизливі умови миру з Атлантидою, наш ГГ дізнається, що, аби перемогти ворога, доведеться використати "ЕТЗГ — егрегоріяльно-тектонічну зональну гармату", що діє за принципом: "Зусиллями людської волі за таємною окультною технологією утворюється спеціяльний егрегор, який програмується на певне завдання, він акумулює величезну кількість енергії з психічних виділень людей, що перебувають в екстремальних умовах, і потім цим енергетичним зарядом "вистрілює" по заздалегідь наміченій цілі." Звісно, що та диво-гармата до часу була захована у Карпатах і по її використанню Атлантида ("відправити на той світ півмільярда людських душ і під воду цілий континент") перестає існувати, бо навіть Кожелянко з його несусвітніми дурницями не зміг залишити існувати Атлантиду надалі. "Разом з Атлантидою під воду пішли і українські союзники: острівна держава Туле, частина Ацтекії, шмат Гренландії і трохи Африки. Шкода, звичайно, але війна є війна.", але і "Світ і Україна вкотре переконалися, що Котигорошко таки герой."
Справжньою причиною, за якою ГГ не хотів миру з Атлантидою, було те, що
"- Збройні сили доведеться перейменовувати, адже це буде вже не Військо Непереможне Українське.
— Це не найстрашніше, пане Котигорошку.
— А що найстрашніше, пане Доброзоле?
— Якщо ми укладемо мир з Атлантидою на їхніх умовах, це по суті означатиме поразку, і ви правильно відзначили — ВНУ доведеться перейменувати у якісь там сили самооборони, це так, але перейменувати також доведеться і Героя України Вишнеслава Котигорошка." Це неможливо припустити, "бо ж тепер ви для народу постать сакральна, міфічна і харизматична. Ви майже небожитель." Якщо би я щось наразі додала від себе, то тільки б зганьбила себе в очах всіх неофітів та адептів божественного літературного дару В.Кожелянко!
Далі наш ГГ дає волю всім країнам та народам, які до цього входили в українську наддержаву: "Відтоді й пішло-поїхало. Стара Європа здобула державну незалежність... На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом. Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія. На довершення Україна втратила Царгород. Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго." Мабуть, дійсно, що недовго!!!
"Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерті він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде." Проте, якось "Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском."
Ось якби і все, але є ще кілька вибраних місць у творі, які викликають не менший подив:
- "телепат відзначив "енергетичну впадину в паху" - ось воно як?
- "Одночасно "міністр мілітарних справ України, генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу" - !!!
- про пророка Телесія: "А я, а діти? — Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене. Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть." - і це у вік мобільних телефонів та інтернету?! Та ще й пішов "у народ" у чоботах, заборонених для носіння всім, окрім офіцерів та таємної поліції!
У творі ще ой, як багато подібних перлів, але виписала лиш ті, що першими потрапили на очі.
Не можу не зупинитися на словах-прикрасах, що додали певного колориту авторській мовній маячні: збираниця, потуга, касарня, гунцвот, тайнякі, спецняки, дуча, партикуляр, бігме, знимкуй тощо
Це все ще далеко не все...
Немає коментарів:
Дописати коментар