24.12.2015 - вчора я врешті-решт "розібралася" з цим шедевром графоманії і готова вас трохи потішити цікавинками з свого критичного доробку
Дякую всім, хто дочекався і не не дочекався мого нового "опусу", але хто хоч іноді заходить на цей блог, аби...
Привезли мені твір Л.Дашвар "Мати все" для чергового "розбору польотів" - кажуть, що і не найкращий з її доробку, але маємо те, що маємо і розбір на атоми буде відбуватися саме з цим твором. На вас чекає таке собі віртуально-інтерактивне рецензування, коли я буду по прочитанню певного шматка твору одразу писати свої враження, за потреби їх коригувати трохи не на ваших очах та змінювати свою думку, отримуючи якусь невідому мені заздалегідь інформацію з твору. Кінцевий "результат" буде у кілька разів менший за розлоге нижче написане, але ви зможете наживо тепер бачити, як це робиться. Поїхали...
Твір починається з того, що у суцільно дощову погоду, лякаючи двох старих з собачкою, несеться вулицями вагітна з надутою гумовою секс-лялькою у руках. Розуму випустити з неї повітря видко у жінки забракло, проте який ефектний початок. Перед тим собака старих принюхується до поліетиленової торби, у якій чомусь ховається безпритульний. Все б нічого, але ми не у Америці та й там безпритульні не ховаються у мішки від негоди. Якщо чесно, то сидіти під дощем під мішком чи у мішку, зовсім не притаманне безхатченкам, бо можна так само переховуватися і під чимось більш матеріальним і у тому, де саме, кожний безпритульний дасть фору автору твору. Я не чіпляюсь до дрібниць, але якщо ти берешся щось зображувати, то, мабуть, це має якусь мету. У даному випадку, здається, це зроблено, аби показати, як тій неодягненій вагітній не переливки бігати восени під холодним дощем. Бідна жінка розривається між бажанням, як найскорше принести ту "лялю" у домівку до рідної матусі Іветти Андріївни і встигнути сісти у її власну машину до дев’яносто кілограмового колобка-чоловіка, який під блатний шансон дає їй на все-про все одну хвилину і, більше не чекаючи, їде розписувати "пульку" з таким же як, і він сам гопником. Ось тут би і справедливо обуритися, а дехто так і зробив, а дехто просто пожбурив книжку у смітник, бо далі читати чомусь розхотілося. Ось така вона мелодраматична зав’язка цього твору аж на цілих 333 сторінки. У мене ж мета попри все дочитати твір, хоча і мені у подальшому доводилося після 3-4 сторінок зупинятися і займатися якоюсь іншою справою. Чому так, ви зрозумієте згодом.
На перших порах нам доведеться познайомитися з наступними ГГ: Ліда - дружина Стаса і дочка Іветти Андріївни, Стас Скакун - чоловік Ліди і зять Іветти Андріївни, Іветта Андріївна - мати Ліди і теща Стаса. Ще є Платон - брат Ліди, геній від народження з медичним діагнозом "розумова відсталість"
Початок твору уже відомий, а ось у чому конфлікт, без якого жодний твір виглядає прісним і нечитабельним. Двадцяти трирічна терапевт однієї з київських поліклінік Ліда Вербицька має намір одружитися по любові з мілким бізнесменом-дезінфектором Стасом. Мати Ліди, вдова покійного професора-світоча медицини, Іветта Андріївна після кількох не дуже переконливих вагань таки дає згоду на цей брак і навіть купує за власний кошт двокімнатну (щоправда, чомусь з суміщеним туалетом та ванною) квартиру молодятам площею у 100 квадратних метрів у "нормальному" районі Києва та на додаток дає 100 тисяч доларів, так би мовити, на розвиток бізнесу Дезінфектора.
Якось непомітно випливає питання про сутність статків видатної родини Вітвицьких: розкішна квартира у старому фонді на Подолі, утримання все життя няні-покоївки, дача у селі, ліки для Платосика з Парижу, одяг та взуття для Ліди від кутюр, лідина "Тойота", квартира у подарунок молодятам, 100 тисяч доларів у якості весільного подарунку, торбами дорогі гумові ляльки з секс-шопу та ще повно всього подібного, що, не помилюсь, ще не раз випливе на сторінках твору і все це зароблене родиною лікарів, нехай до того і попрацювавших кілька років у Африці і досягнувших певних висот у вітчизняній державній медицині.
Далі на сцену виходить тінь Платона - утаємниченого сина-генія на думку Іветти Андріївни та Ліди та психічно-нездорової людини на думку Стаса і який і стає причиною конфлікту у цьому творі. Насправді, якщо бути чесними до кінця, конфлікт у відносинах між зятем і тещею неминуче назрів би і за відсутності цього "скелета у шафі" родини Вербицьких, бо надто вже різні ці люди за будь-якими, якщо не за всіма можливими іпостасями. Страж честі родини Вербицьких, Іветта Андріївна драконячими методами підкорила своїй волі як дочку Ліду, так і стару діву, няню-покоївку Ангеліну. Гонорова стара ретельно, роками відсіювала кандидатів на руку дочки Ліди, справедливо сумніваючись у їхніх показному бажанні не зазіхати на честь та статки "видатної" родини Вербицьких та бути ще одним покірним рабом стосовно всього, що забажає Платосик. А от палкого шанувальника "Володимирського централу", успішного гопника з Троєщини, який підкорив чи обманув її своєю інтелігентною борідкою, вона якось зовсім непереконливо взяла і прогледіла. Хочеться заволати разом з Станіславським: "Не вірю!!!". Авторка сама визнає, що це зажиріле опудало у центнер вагою, купило собі за гроші рідних братів-сестер диплом про вищу освіту якогось з численних маловідомих вишів Києва і нічого не вміє, як, займаючись перекупкою-перепродажем дезінфікувальних засобів, потроху ставати мілким "господарем життя". Однієї розмови з ним та фейс-контролю повинно було вистачити з головою, аби побачити за "фасадом" цієї людини все "багатство" взаємовідносин троєщинської ліміти, ницість її існування і численні майбутні проблеми для себе, для дочки і для Платона. Але напрочуд нічого такого не побачила славетна захисниця видатного роду Вербицьких. І ось тут вже мені захотілося пожбурити книжку у смітник, бо не надто приємно, коли з тебе, а я відстоюю позицію пересічного читача, намагаються зробити повну дурепу. Для сценарію якогось телевізійного "мила" подібне ще й згодиться, але не більше того.
Конфлікт між рафінованою аристократкою радянського розливу, безжальним деспотом за натурою, Іветтою Андріївною та її зятем Стасом Скакуном стає лишень справою часу і, аби чимось відрізнятися від інших авторів, Люко Дашвар вводить у твір рідного братика Ліди Платона, який стає кісткою у горлі у Стаса. За великим рахунком, теж досить надуманий привід собачитися з дружиною та тещею, але на то він і "молодий та завзятий", аби не давати спуску задерикуватій тещі, яка постійно гонориться перед ним. Далі Ліда Скакун-Вербицька починає краяти себе навпіл між матір’ю та чоловіком у надії знайти якійсь консенсус.
Аби підняти градус напруги, автор робить через чотири роки по одруженню Ліду вагітною та вводить ще одного ГГ - колежанку Ліди по роботі - західнячку Зоряну.
На жаль, але за чотири роки подружнього життя Стасу так і не пощастило дізнатися аби щось про незрозумілий статус Платона у родині Вербицьких ні від власної дружини, ні від тещі, більше того - Іветта Андріївна нарешті прозріла у тому, що новоспечений зятьок так і не став її союзником на боці Платона і вона переконує дочку Ліду розірвати шлюб. Та і та вже не проти цього, бо ще не народжена і невчасна, як для тещі, так і для її чоловіка, дитина, на її ж власну думку, вже не зможе поліпшити стосунки між ворогуючими сторонами.
І ось тут, нарешті, авторка починає розповідь про Платошу - не чоловікові, а колежанці-західнячці Зоряні. Виявляється, що батьки, яким за сорок, вирішили "зробити" дитинку задля дев’ятирічної доньки Ліди, аби їй не було так самотньо у цьому світі. Ніби і Ліда не дитина з вадами розвитку та і у дев’ять років саме починається, нехай і дитяче, але суспільне життя, та і не іграшку, до речі, вирішили їй подарувати батьки. Батькам, а найбільше матері, закортіло доньку спровадити подалі від негативного впливу зовнішнього світу, зацикливши її на вихованні новонародженого брата чи дочки. Якесь досить сумнівне рішення, як на мене, якщо взяти до уваги, що Ліда гарно вчилася і закінчила школу з золотою медаллю.
У трирічному віці Платону медики ставлять діагноз "розумова відсталість", у той час, як мати переконана, що у сина лише педагогічна запущеність. І одне, і друге викликає у мене, як у читача, неабияке здивування - чому за такої, як у книзі всебічної опіки, дитина лише на третьому році свого життя стає об’єктом уваги батьків-медичних світочів і педіатрів. З книги неможливо цього дізнатися, бо Платон - це невизнаний геній, якого починає самотужки лікувати мати, Іветта Андріївна за допомогою пігулок та уколів. Дитина росте, з слів Л.Дашвар, дійсно справжнім генієм, випереджуючи за своїм розвитком відмінницю Ліду, а матері доводиться з її зв’язками та статками лише своєчасно облаштувати отримання сином шкільного атестата зрілості. Жодних ознак якоїсь психопатології - лише деякі несуттєві дивакуватості і все завдяки чудодійному, без жодних побічних ефектів, матусиному лікуванню.
І ось "дитинка" досягає пубертатного періоду з усіма "підлітковими гормональними сплесками" і, аби Платоша не затоваришував з "лівою рукою", за новою схемою "лікування" Іветта Андріївна "прописує" сину мішок гумових дівок з секс-шопу. Що ще саме він з ними робить, нам так і не дізнатися ніколи, але коли, ось так невдача, одного вкрай дощового осіннього дня ці трудівниці секс-фронту раптом закінчилися, а Платоші знову приспічило, вагітна, на сьомому місяці Ліда мерщій летить за новою порцією... Няня Ангеліна, за авторкою, побігти за ними не могла, бо вгамовувала сексуально збудженого Платошу, а мамі Іветті Андріївні не можна хвилюватися та і не могла вона б купити скорше за животату Ліду. Вам це нічого не нагадує? Таке, до речі, чергове відчуття, що тебе знову і знову хочуть пошити у повного дурня, бо як ще інакше сприймати подібну маячню...
Дошкрябалася сьогодні, 31.05.14р до 55 сторінки - читаю 2-3 сторінки і кидаю спересердя цей мотлох на підлогу, аби через 1-2 години знову взятися за читання. Що поробиш, коли "не заходить" нічого і ніяк. Проте не без певного результату: як колись у давнину Архімед вигукнув "евріка", так і я годину тому заволала на всю кімнату: "Ось воно, ось!". Я зрозуміла для кого написано це чтиво: це ж майже готовий кіносценарій власне вітчизняного "телемила" для домогосподарок. Всі звикли до того, що ця категорія медіаспоживачів звично дивиться певну лише для неї категорію телепередач і мало хто задумувався про те, що вони читають з не меншим задоволенням. Наша ж авторка знайшла вірний шлях до серця цих шанувальників "мила" у всіх його різновидах. Переважна більшість авторів або стидається писати для них, або принципово не бажає цього робити, але тільки не Люко Дашвар. Внесла у написане попередньо деякі штрихи, бо повністю переповідати прочитане немає жодного сенсу.
Наразі хочу познайомити вас ще з одним перлом: настільки слабка після звичайно ж, а як ще інакше може бути у цьому творі, передчасних пологів з народженням мертвої дитини, породілля Ліда навіть не може триматися стіни, бо "слабкі ноги ще тремтіли", але вона вже за кілька хвилин не тільки вправно знаходить місце, де щосили і досить давно вовтузять її рідного Дезінфектора такі ж гопники, як і він сам, але й за допомогою однієї лише туфлі дає відсіч кожному з них так, що ті тікають. І що з того для авторки, що її ГГ носиться темрявою глухими остромами у туфлях на високих підборах? Може після пологів саме у Києві інше взуття жінкам лікарі і не радять носити? А головне, у туфлях на високих підборах добре підкрадатися до ворога, бо їх зовсім-зовсім не чути, особливо на бездоріжжі десь біля "баків з сміттям та захланних будинків з темними вікнами".
Ось яких сил, витримки, мужності та другого дихання надає люблячій людині справжнє кохання! А все через те, що кросівкою, попри все бажання, так не вдариш, як довгою шпилькою чи платформою гарної модельної туфлі. Мене трохи знудило від цього вкрай пафосного мелодраматизму і від того з яким захопленням будуть шаленіти від цієї нудотини шановні домогосподарки, але я таки втрималася, бо здоров’я не напасешся через таке кожні кілька сторінок бігати до туалету.
04.06.2014: сиджу і думаю, а що ще придумав автор далі, бо хочеш-не хочеш, але треба якось підтримувати або "градус напруги" після "переможної" бійки, або придумати якійсь неординарний сюжетний хід, що перекине увагу читача на щось інше у творі. А якщо спробувати всістися, перепрошую за грубість, однією дупою на два стільчики одразу? І ось наша героїня босоніж, у одних лише колготках, кільканадцять хвилин бреде у темряві осінніми калюжами та багнюкою разом з побитим, як собака, чоловіком-товстуном до себе у домівку. Викликати таксі у жодного з них, за задумом автора, не вистачає клепки, як і не вистачає її чоловікові, який би міг нести свою тендітну дружину на спині. Ну як же ж, він же побитий і не може, бідолага, а, побачивши краплі молока на грудях нещодавньої породіллі, він, немов молодий козел, може цілу ніч без втоми гоцати на ній. А чого б і ні: гарячковий і справді брудний секс на підлозі всю ніч, коли ти без упину своїм макогоном пристрасно тицькаєш у не зажиле, як у кожної жінки після пологів, лоно. Ви не уявляєте, як романтично кохатися немитим, перемазаним з ніг до голови кров’ю, потом, статевими випорожненнями, слізьми та смердючим багном смітника, будучи розпухлим від синців та забоїв, у пошматованому одязі та з неодмінно ушкодженим пологами лоном. І ось він і апофеоз: "вперше і саме після такого сексу Стасу захотілося закурити і завести собаку". Здогадайтеся з трьох разів, до чого тут знадобилася собака нашому герою після такого сексу. Для чого це все? А для того, аби у черговий раз порозумітися і, як ще один поточний підсумок сімейних стосунків, Стас перетягнув Ліду, нехай і на невизначений час, на свій бік у конфлікті з тещею Іветтою Андріївною.
Ображена стара пропонує 10 тис. доларів на місяць, аби дочка не приходила до неї у дім - пропонує ж ці гроші саме Стасу, хоча перед тим головною умовою було не перешкоджати Лідії приходити до Платона. Цікаво, а як це вона може проконтролювати без допомоги Ангеліни - теж слабке місце у цій її новій авантюрі. Якщо наразі Ліда та Стас є одне ціле, то чому він не може розповісти дружині про грошову пропозицію тещі і спокійно разом користуватися грошима? Нажаль, але ця логічна для всіх читачів і для авторки твору дія перекреслює подальше існування сюжету та й твору загалом, а тому не має права на існування. А що поробиш, коли треба писати, а писанина не підкорюється логічним умовисновкам?
Ліда ж продовжує стійко терпіти вибрики своєї матері, бо більше за все любить нездалого брата? Повна маячня?
Сучасний твір не був би таким сучасним, якби не проскочила б тема хоч якогось збочення. Перегляд порно з наступними любощами на підлозі вже нікого не дивує, а тому автор пропонує нам поринути у світ вітчизняних свінгерів, бо саме, або приблизно так, так повинні вирішуватися питання у сучасних сім’ях проблеми сексуальних розладів між партнерами. Знову і знову хочеться заволати "не вірю", але рафінована інтелігентка Ліда преться за чоловіком на лісове свінгерське збіговисько. І навіть там вона має всі можливості відмовитися від участі у "культурній програмі". Автор щось белькоче про її сумніви, але настільки непереконливо, що на 100% розумієш те, що горепашна "рушниця на стіні" вистрелить за будь-яких обставин і гріхопадіння Ліди таки відбувається - більше того з цього вона додатково ще й отримує певний позитивний досвід на кшталт того, що все, що вона отримувала до цього від сексу з чоловіком, не йшло у ніяке порівняння з її сексом на підлозі душової. А ось її чоловік Стас, навпаки, добряче обломався, бо фізично, як чоловік, не зміг нічого у вирішальну мить запропонувати своїй партнерці-свінгерші. І після цього вирішив за всі свої прикрощі помститися дружині. Несподівано? Ще б пак!
І головне, за що? За те, що нічого не зміг, а дружина, навпаки, змогла? Зазвичай, подібна ситуація відбувається саме тоді, коли більш вразлива та морально непідготовлена сторона не може подолати внутрішні заборони та морально-етичні перестороги, а це говорить про те, що Стас аж ніяк не міг бути такою людиною у даній ситуації. Але чого тільки не може бути у цьому творі, якщо автор так вирішила - можна, за бажання, і несумісне між собою поєднати! Ця невеличка пригода лише трошки пожвавлює нудний сюжет, а тому треба обов’язково вносити щось більш значуще, а тому наступним кроком постало питання припасування Платоші постійної партнерки. Іветта сідає на "коня", аби на кілька місяців не вилазити з салону найманої автівки у пошуках у глибинці сільської, тихої, покірної та, бажано, не надто розвиненої розумово, "попелюшки". Знайшовши жертву, стара карга не пошкодувала грошей, аби владнати всі попутні, скажемо чесно, зовсім незначні проблеми по перетворенню сільського дівчиська Раєчки на платонову наречену.
Аби не розпливатися зайвий раз "думкою по древу", авторка наполягає, що все у наших героїв відбувається напрочуд швидко, з першого разу і без зайвих проблем, як, не менш вдало все влагоджується все, що пов’язано з інтеграцією нової ланки суспільства у достославну родину Вербицьких.
Тут би і поставити жирну крапку, але вийшло все вкрай нудно і важко зрозуміти, а нащо заварювалася ця лабуда, якщо нічого цікавого, за великим рахунком, не відбулося.
І ось тут на нас чекає, за задумом Л.Дашвар, справжній сюрприз! За кілька місяців диктаторша Іветта постає перед фактом того, що молода дружина Платона, попри заборону, завагітніла. Спроба аборту призводить до втечі молодих. Якщо не брати до уваги, що на вулиці київська зима, а Платон принципово не носить взуття, то втеча не видається простою прогулянкою.
За законами жанру, Іветта Андріївна нашвидкуруч старішає і вмирає, але перед цим встигає простити доньку Ліду, яка у свою чергу дізнається про своє справжнє походження. Вічний ворог за її життя, зять Стас встигає стати її трохи не кращим другом. Всі ці метаморфози відбуваються настільки швидко, що всі пояснення авторки стосовно змін у поведінці та характерах Ліди та Стаса виглядають вкрай жалюгідно та непереконливо, але автор поспішає за будь-що завершити сюжет, бо, припускаю, і їй самій він давно сидить у печінках.
Події надалі розгортаються трохи не блискавично - перед тим, як померти, Іветта Андріївна випадково бачить у телепередачі Платона та Раю. Стас кидається шукати, аби дізнатися, що Рая померла від передчасних пологів, а Платон вже збирається на той світ за дружиною. Як це може статися, зазвичай, у творі не дізнатися, але дитину Стас забирає собі на виховання, бо його дружина Ліда Вербицька від цього відмовляється і це стає причиною остаточного та офіційного розриву між ними. Чому я все це переповідаю? А лише тому, що зрозуміти морально-етичні та психологічні причини вчинків головних героїв наприкінці твору зрозуміти і прийняти дуже важко, настільки вони недопрацьовуванні, а тому, у жодному випадку, непереконливі.
І ось тут виявляється, що вся ця катавасія відбувається через те, що Ліда Вербицька є і залишається єдиною справжньою представницею роду Вербицьких, прапор якого вона повинна, попри всі негаразди, гордо нести у майбутнє. Ви скажете, що це за ще одна маячня у цьому творі? А ось і не маячня! Аби бути гідною роду Вербицьких і відповідати рівню неперевершеного Петра Григоровича Вербицького Ліда Вербицька залишає Україну і їде в Німеччину, аби стати таким же славетним хірургом, як її батько. І обов’язково стане, бо персонал німецької клініки вже дав їй прізвисько "Фрау Попіл" за її рішучість у володінні скальпелем!
Дурня? Не те слово, але, власне, до твору останнє має дуже і дуже опосередкований стосунок
ВИСНОВКИ:
- "Не вірю" вигукую через сторінку слідом за Станіславським через ницу зневагу автора цього опусу до достовірності описів характерів ГГ та психології їхніх вчинків
- мені щиро жаль дерев, які пішли на папір для друкування цього "нетлінного" мотлоху, але не все ще втрачено, бо з макулатури, куди я сподіваюсь, і потрапить цей літературний непотріб, завжди можна зробити не один рулон туалетного папіру
- читати роман можна з будь-якої глави. По-перше: ви нічого не втрачаєте, бо у кожній новій главі характери головних героїв змінюються до невпізнання і кардинально відрізняються від попередніх і майбутніх глав. По-друге: кожна з глав не надто пов’язана з іншими і за бажання довільно її можна пропустити і на сюжеті це жодним чином не позначиться
- багато хто купить цю книгу за принципом "сарафанного радіо" - так домогосподарки, почувши слізливі відгуки на радіо чи ТБ, придбають її, аби згодом покласти її на цільне місце після перших прочитаних 10-15 сторінок.
- саме читаючи подібні твори, краще за все розумієш, чому наша, сучасна, українська література плентається у хвості
-
Те, що ви бачите нижче цього речення, буде опрацьоване завтра. На вас ще чекають проміжні та остаточні висновки:
Надалі з твором відбуваються певні метаморфози, головним у яких є те, що авторка щиросердно сподівається у забудькуватості читачів, а тому можна ще не раз переписати заново характер будь-якого з головних персонажів за принципом "людина не є набір сталих рис характеру", а тому у кожному з нових сюжетних ходів можна її характер переписати по-новому, хоч би і змінивши його на протилежний від того, про що нас переконувала авторка на попередніх сторінках. Всього то треба обґрунтувати нову поведінку і жодним чином не згадувати її попередні вчинки і все буде гаразд!
Авторці натепер не цікаво, що у попередніх главах вона трохи не з піною у рота переконувала читача у сталості певних базових чеснот, психологічних характеристик та незмінності поведінки своїх героїв, змальовуючи головних героїв саме так, а не інакше.
Наразі саме сюжетний хід докорінно міняє "під себе" зображення характерів головних героїв і як тут не пригадати телемаячню у стилі "Санта-Барбари", але й там така різка зміна характерів головних героїв не відбувається так блискавично, як у цьому твориві. Як на мене, то таке "проституювання" характерів головних героїв більше схоже у людей безхарактерних, а тому не цікавих у справжньому житті, авторка ж, мабуть, хоче нас переконати, що її герої дуже схожі на нас з вами, з нашими вадами та чеснотами, але замість "ковбаси московської", де чітко бачимо м’ясо та жир, перед нами "ковбаса варена", де риси характеру від сюжету до сюжету змінюються настільки кардинально, що викликають відчуття щирої недовіри та відрази до запропонованих персонажів.
Якщо на початку твору головна діюча особа, Ліда Вербицька виглядає трохи не "святою", а від того і дещо пришелепкуватою, то наприкінці зображують її черствою, корисливою та безжальною сучкою, якою вона стала через перипетії сюжету. Насправді, у творі, окрім настирливих пустопорожніх мантр авторки, аби нас у цьому запевнити, немає нічого такого суттєвого, аби головна героїня стала саме такою, якою вона постає перед нами на останніх сторінках роману. Її мати, Іветта - цілком, за твором, негативний персонаж, але вона щиро любить свого, несповна розуму, сина Платона, а тому і в неї, за задумом, повинні бути власні шанувальники, Стас, чоловік Ліди Вербицької, на початку твору яскравий представник плебсу, який "вибився у люди" з усіма властивими цій категорії людей недоліками та чеснотами, але він по-своєму щиро любить дружину, а наприкінці твору він виявляється найбільш порядним з персонажів, хоча йому, як і всім головним героям не вистачає переконливості стосовно чого і як він так докорінно змінився; покоївка-слуга-нянька у родині Вербицьких, Ангеліна, така собі вічна біла "П’ятниця" - більше з усіх викликає нарікання на ходульність цього образу, бо вибухова суміш придуркуватості та хитрощів повинна колись вибухнути, а цього так і не відбувається. Другорядні герої: "западенка" Зоряна - такий собі холодний зовнішній споглядач, який і потрібен лише задля того, аби іноді закривати дірки та нестикування у сюжетних ходах. Петро Григорович Вербицький, чоловік Іветти та батько Ліди та Платона - взагалі напівміфічний персонаж, який не може викликати до себе якогось ставлення, бо він настільки примарний, що скорше повіриш у існування привида, ніж у нього. І нарешті, Платон - за наказом Іветти Ангеліна до 24 років психотропними препаратами, що призводять до примусового сну. До 19 років цей Платоша повинен був би перетворитися на живу рослину, у якої мозок повинен був би атрофуватися. Лікар, який не є клінічним психіатром, лікує більше 20 років іншу людину, нехай і власного сина, повинен був би усвідомлювати наслідки такої хіміотерапії. На превеликий жаль, всі відомі сучасні психотропні препарати несуть у собі безліч негативних наслідків та ускладнень і у першу чергу це поступове збільшення дози через звикання, що призводить до зниження лікувального ефекту. Майже всі ці препарати суттєво знижують чоловічу потенцію та лібідо до повного їхнього зникнення. За авторським задумом, Платону ніяк та нічим не зашкодило таке "лікування", бо він, навпаки, трохи не перетворюється на якогось сексуального монстра, що рве на шматки гумових жінок своєю сексуальною ненаситністю. Смішно ж!!!
Платон через заборону Іветти Андріївни до 24 років не має жодного комунікативного зв’язку з світом, а відповідно, і ніякого досвіду спілкування з іншими людьми (лише через Ліду (її очима) і Ангеліну (подай-принеси) та навколишнім світом. Зрозумівши, що за таких умов перед нами постає постать природно (з народження) та штучно (через всебічну депривацію) обмеженої розумово людини, авторки у передостанній третині роману майже непомітно для читачів вводить комп’ютер та інтернет у оточення Платона, але того вони не розбестили, бо він брав, за задумом Л.Дашвар, з мережі виключно добре, гарне і нетлінне, а не яке там порно тощо. Аби якось надати позитивного забарвлення цьому наскрізь фрагментованому персонажу, авторка відвела Іветті Андріївні заслугу привчання Платона до щоденної зарядки, тренажерів та душу, але Платон так і не вдарився у бодібілдинг, бо не надто, видно йому це подобалося. Проте він краще за Ліду знає логіку, але сидить за літерою "Д" у тлумачному словнику і тепер розуміє, яке значення має слово "відчути". Коли гумові цяці набридли Платону, мати вирішила підкласти під синочка справжню, але повію. Навіть бита життям жінка за викликом вранці наступного дня з жахом згадує проведену з Платошею ніч. Звісно, що далеко не кожна хоче отримувати те, що витерпить гумова лялька, тим більше, що Платон просто не розуміє, як по іншому можна вгамовувати свою сексуальну пристрасть, бо його ніхто цьому у цій дивній родині не навчив.
Комусь могло би здатися і це буде цілковито невірним припущенням, що загалом твір про "перетягування" канату під назвою "Ліда Вербицька" між чоловіком-зятем та матінкою-тещею. І справа не у тім, що важко зрозуміти справжній характер Ліди, бо внаслідок родинного виховання це повинна була б вирости або слухняна рабиня, або хитра та підступна істота, яка тільки і чекає на власне одруження аби позбутися маминого тиску. Важко уявити собі людину, якій подобається стиль керування Іветти Андріївни, а тому і не віриш Ліді з твору, бо нічого подібного у житті не буває. Буває варіант, коли зять та дочка домовляються разом протидіяти мамі у той спосіб, що дає можливість отримувати хоч якусь користь для себе, якщо правильно скористатися її слабким місцем. І у цьому їй повинен був би допомогти саме Стас, але автор не наділяє його такою рисою характеру аж до кінця твору, коли це нікому не потрібно. Ліда ж маріонетка у руках матері, за винятком невеликого за часом бунту проти неї, і то тільки задля того, аби ще сильніше стати під її важку руку.
- де не вистачає автору майстерності - фрагментарно, як у коміксах
Старий, що приходив до лікаря Ліди, розповідає, як він багато ночей прикидався сплячим, коли поряд на ліжку його дружина бавилася сексом з любасиком - оце так витримка. А тим по барабану - секс поряд з сплячою людиною - просто фантастика якась!
Аби ще якось підтримувати увагу тих читачів, які не пожбурили книжку до смітника, авторка веде нас далі сагою про родину великих і недосяжних для простих смертних Вербицьких. І ось тут виявляється, що, за законами жанру "телемила", для пожвавлення сюжету конче треба або ввести нових персонажів, або переписати старих на новий лад, або ввести нові сюжетні ходи, або побажати всім "до побачення" і прикінчити у кілька абзаців твір.